В Італії ми змогли максимально нейтралізувати вплив російської пропаганди
Олесь Городецький – один з найбільш впізнаваних діячів української діаспори. Ті, хто пам’ятають Помаранчеву революцію, то знають, яку колосальну підтримку забезпечував Олесь з-поміж українців ще тоді. Google без проблем видасть його фото тих часів у кабінеті Віктора Ющенка…
Нині акції протесту українських діаспорян Рима відбуваються практично щотижня. А коли в Італії було затримано за сфабрикованим росіянами звинуваченням нацгвардійця Віталія Марківа, то багато в чому зусиллями Олеся українського бійця було звільнено з в’язниці.
Олесь – приклад того, як багато може українська діаспора, коли вона не втрачає зв’язку із Батьківщиною.
Зі своїх сорока семи років двадцять пан Олесь живе в Італії. У минулому – активний член найпомітніших молодіжних організацій Галичини, він планував просто вчитися в Італії і повернутися додому, створити католицький шпиталь. Але родинна історія складалася так, що пан Городецький мусив залишитися в Римі. Його тепер знає ледве не кожний українець в Італії, але не лише – його знає й багато хто в Україні.
Це непросто пробитися у його щільний робочий графік. Я говорю з Олесем, коли він вийшов з презентації книжки італійського журналіста про Україну. (До слова, у залі, де проходила презентація, було повно камер італійських медіа).
…Олесь переривається і телефоном дискутує із викладачем одного з коледжів про те, чому він не хоче брати участь у розмові із жителями «так званої ДНР про життя до і після приходу Росії». Наступного дня Олесь Городецький мав виїжджати на Світовий конгрес українців, тож ми ведемо розмову буквально за кілька годин до літака.
– Пане Олесю, як склалися взаємини українців та Італії?
– Складне і просте водночас запитання. З одного боку, українці органічно увійшли в італійське суспільство.
Ми подібні й у ментальності, італійці десь емоційніші, тепліші за жителів інших країн. Українці в Італії – це, в основному, українки 40-50 років. Більшість – трудові мігранти. 250 тисяч перебуває тут офіційно, неофіційно – близько 600 тис., плюс 160 тисяч – біженці. Вони (якщо йдеться не про ВПО) приїхали сюди у важкий період, щоб розв’язувати проблеми з кредитами, житлом, навчанням дітей.
90% цих людей хочуть повернутися додому. Перші 10-15 років вони тут житло не купували, а зароблені направляли в Україну (на відміну від олігархів).
Багатьом, хто переїхав сюди, бракувало тут України, громадської активності, Шевченківських днів, українських шкіл. Наші жінки – подвижниці – почали все це організовувати, створювати. І ми теж почали проявляти активність.
Займалися захистом прав українських громадян в Італії, допомагали з розв’язанням питань технічного та консульського характеру. Саме життя диктувало напрямки роботи. Потім був 2004 рік, прихід президента Ющенка, якого ми підтримували. Це був новий період для України, а відтак – це був новий період для нас.
Спільно із Володимиром В’ятровичем ще в часи президентства Ющенка ми провели конференцію, присвячену історії Голодомору в документах КГБ. У ній взяли участь чотири італійські виші. Потім була Революція гідності. Потім війна.
З 2014 року жили так, як жили українські діаспори інших країн: акції, пікети, збори коштів… Щотижня ми відправляємо від пів сотні до ста пакунків допомоги армії.
– Чи ви змогли вплинути на суспільну думку італійців щодо України? Адже з ними щільно і довго працювала Росія…
– І до початку широкомасштабної війни ми намагалися максимально нейтралізовувати вплив російської пропаганди. Італія небезпідставно мала імідж «пропутінської» країни. Тут вистачало і «антинатовців», і антиамериканців… Такі політики як покійний Берлусконі в Італії мали вплив.
Але тут були і сотні тисяч українців, яких італійці бачили у себе вдома. І вони своєю поведінкою «по життю», персональними історіями спростовували те, що розповідали по телевізору «речники Кремля». Італійці слухають, скажімо, про «утиски російської мови», але тут заходить людина, яка приготувала їм вечерю: «Та що вони кажуть?! Які утиски? Я з Житомира». І розповідає про те, що таке УПА насправді, що ніяких нацистів в Україні немає. Що Степан Бандера був ув’язнений чотири роки в нацистському концтаборі… Це все впливало на італійців.
Але серйозний перелом у ставленні до Путіна в Італії відбувся після повномасштабного вторгнення. Звичайні італійці не змогли цього пробачити Путіну.
Я багато виступав у італійських медіа. Ми змогли максимально нейтралізувати вплив російської пропаганди. Перші два роки після вторгнення всі путіністи в Італії «присіли», тому що це було правилом поганого тону говорити щось добре про Путіна. Але зараз піднялася хвиля якихось однотипних заходів, у них беруть участь одні й ті самі люди та організації. Як правило, це журналісти або фрилансери, які одружені з росіянками, якісь люди з так званих ДНР/ЛНР. Відмовляючись від дискусії із такими людьми, я кажу: як я можу дискутувати із брехуном?
– Як українська громада в Італії відчула свою силу?
– Ми усвідомлюємо себе як дієвих, здатних на результат людей. Ви пам’ятаєте історію ув’язненого та потім виправданого нацгвардійця Віталія Марківа? Історія про те, як Марківа та Україну намагалися зробити злочинцями, тягне на детектив. Це три роки мого життя. Коли я дізнався, що це – українець, який приїхав з Італії на Майдан, а потім, після Революції гідності, пішов до Національної гвардії, я зразу зрозумів, що він не може бути злочинцем. Ми збирали підписи українських організацій, по суті, ми стали першими громадянськими адвокатами Віталія, а проти нас тоді була ледве не вся Італія. Проти нас були всі – профспілки, журналісти, політикум, прокуратура. Втім, сумніви щодо законності арешту висловлювали, це було поступово: то італійська партія «Radicali Italiani» вступилася за Віталія, потім я зробив розслідування, поїхав у Слов’янськ, був на горі Карачун, говорив з людьми, піднімав документи. Мої тексти виходили на «Українській правді», італійською мовою – на сайті «StopFake».
А ще Арсен Аваков, тодішній міністр, переймався цим питанням, він приїжджав на засідання суду, активізував об’єктивне розслідування. Після виходу в газеті «Нью-Йорк таймс» матеріалу про цю справу почали з’являтися в Італії журналісти, які казали: слухайте, а може, дійсно, Марків не винен?
– А як нині змінюються настрої в Італії щодо України, які є маркери?
– Я публікував на сторінці Фейсбуку недавнє соціологічне дослідження, пов’язане зі ставленням італійців до України, до Росії, до Путіна. І загалом Італія позитивно ставиться до України. Партія покійного Берлусконі, в якого були особисті дружні стосунки з Путіним, зараз займає проєвропейську, проатлантичну позицію. Є дві партії, які тримали прокремлівську лінію, але жодна з них теж не виявляє зараз великої любові до Путіна: це «Рух 5 зірок» і партія «Ліга». Навіть вони після повномасштабного вторгнення засуджують Путіна.
Ну і ми, громада, не даємо забути про Україну. Практично щотижня ми проводимо акції. Це можуть бути великі мітинги, наприклад, річниця Голодомору чи День Незалежності України. Але й щотижня ми організовуємо походи по 100 – 200 людей: біля Колізею, в інших історичних місцях Рима, біля російського посольства…
Найближчий наш мітинг заплановано біля МЗС Італії, він стосуватиметься обміну військовополоненими, в першу чергу. Там буде мітинг з листом у підсумку, в якому ми звернемося до міністра.
Папа Римський закликав на Великдень до обміну «всіх на всіх». І ми приєдналися до заклику Папи, допоможемо це зробити. І хай би Італія звернулася до міжнародного Червоного Хреста, до інших гуманітарних організацій, до арабського світу.
– Давайте про Папу поговоримо. Він часто розчаровує Україну…
– Так. Він болюче ранив велику кількість католиків. Знаєте, в мене є товариш, депутат, то він каже: я не віруючий, тож, у мене таке враження, що Папа поводиться як на ток-шоу, не як пастир. Папа мав би засудити гріх. Сказати, що агресія – це гріх, вбивати невинних – це гріх, грабувати – це гріх. І країна-агресор – це Росія. Франциск є пастором мільярда християн в усьому світі і його чітке однозначне слово було б надзвичайно важливе для, наприклад, країн Латинської Америки, де 90% населення – католики. І напевно, що президент Бразилії не підтримував би нейтралітет, а підтримував би Україну, якби була чітка позиція Папи. Те саме ми говоримо про інші країни, де багато католиків – в Африці, в усіх частинах світу. Тобто, Папа не зробив того, чого від нього вимагав його пастирський обов’язок. Він говорив нісенітниці. На кшталт того, що «натовп» надто голосно «гавкає» під дверима Росії, що Путін – інтелігентна людина, що бідна-нещасна Дарія Дугіна – мучениця, що у війні винні обоє – і той хто нападає, і той хто захищається. І ті всі, знаєте, «пропозиції» на хресних дорогах, де намагалися поставити разом на один щабель Понтія Пілата й Ісуса Христа, українку і росіянку (йдеться про Великодню церемонію 2022 року, – ред.) Така позиція Папи Франциска дуже сильно вдарила по ставленню до нього. Я за себе можу сказати особисто: для мене це велика травма. Але це впливає і на італійців. От я брав у мерії дозвіл на маніфестацію і жінка-поліцейська за власної ініціативи сказала, що Папа забагато займається політикою і робить він це дуже не вміло.
– Ви нині вилітаєте на конференцію Світового конгресу українців. Як вона може допомогти Україні?
– СКУ об’єднує діаспори цілого світу. І ми увійшли в Світовий конгрес буквально після його реєстрації 2005 року. У Бухарест приїдуть люди, яким Україна не байдужа, які говоритимуть про те, як збільшити підтримку з боку урядів країн нашого проживання. От, була проблема з американською допомогою, будемо слухати, що нам наші американські друзі про це скажуть… Я думаю, якби наші твіттер-звернення або наші сторінки у Фейсбуку, коментарі до них читали виборці у тих же США, це було б дуже важливо. Який же ти борець за справедливість, якщо залишаєш свою Батьківщину без захисту?
– Ви очолюєте «Християнське товариство українців Італії». Але Італія дуже секуляризована країна. Там помітне українське християнство?
– Насправді, вся Європа секуляризована, є частина людей, які ходять до церкви, але це таке християнство… Більше формальне. У нас традиція глибша. А, скажімо, заяви Папи Франциска відштовхнули багатьох людей від церкви, тому що у жодний спосіб не звучать разом з Євангелієм…
Але, попри все, в українських спільнотах віра зберігається. Наші громади в Італії, зокрема, дають приклад реального християнства у XXI столітті, коли люди глибоко переживають віру. Ще до війни багато італійських священників говорили нам: ви, українці, не просто приїхали допомогти нам з нашими старими людьми й дітьми, ви приїхали відновити нашу віру. Бо ви вірите, а ми вже таку віру втратили. Побожність української покоївки, доглядальниці дуже часто ставала поштовхом для нової євангелізації італійських родин.
Джерело: Укрінформ
