28-річний Дмитро Єлісеєнко почав допомагати постраждалим, коли вибрався зі знищеного росіянами рідного селища
У Благодатному Дмитро жив із мамою. Мали затишний будинок, господарство, багато домашніх улюбленців. Навесні 2022-го селище фактично зрівняли із землею російські військові. Дмитро публікував у соцмережах дописи та збирав для односельців одяг, предмети гігієни тощо. Адже розумів, що люди, як і він, лишилися з порожніми руками. Уже після деокупації Миколаївщини хлопець підірвався на міні, через що втратив зір на лівому оці. Та він не покидає тих, хто опинився у скруті, і тепер допомагає не лише благодатчанам. Свою історію Дмитро Єлісеєнко розповів кореспондентам Укрінформу.
«ЧАСУ НА ЗБОРИ НЕ БУЛО, МИ З МАМОЮ ВСТИГЛИ ЗАБРАТИ ЛИШЕ ДОКУМЕНТИ»
Початок повномасштабки юнак згадує з жахом. У селище з’їхалося багато миколаївців, адже вважали, що подалі від міста буде безпечніше. Проте сталося навпаки. Спочатку росіяни пройшли повз Благодатне на Миколаїв. Коли ж там отримали по зубах і почали відступати, для благодатчан почалося справжнє пекло. Населений пункт цілодобово обстрілювали, зрештою в ньому не вцілів жоден будинок. Сім’ї разом із дітьми переховувалися в підвалах. Дмитро розповідає, що бачив, як Благодатним їздять російські танки, як усе довкола перетворюється на руїни.
– Тіла загиблих зносили до ангара. Коли обстріли вщухали, місцеві хоронили їх на околиці села. Якщо гинув хтось із місцевих, то ховали під фруктовими деревами – вишнями, абрикосами… Так мені довелось похоронити сусіда. Він, як і ми, переховувався у підвалі й одного дня, коли обстріли нібито припинилися, хотів залишити село. Група людей піднялися наверх, коли вдарив «Солнцепек». Сусіда поранило у спину, його спустили в підвал, де він і помер. Ми поховали його в саду, – розказує хлопець.
Місцеві рятувалися, хто як міг. Дмитро разом із мамою та сусідами залишили село 28 березня.
– Ми вже сиділи без зв’язку, не знали, де стоять наші, де вороги. Усе вирішилося миттєво. Того дня я забивав вікна фанерою, як вулицею пробіг сусід і крикнув мені, що село покидає чи не остання група людей. Часу на збори не було, ми з мамою встигли забрати лише документи. Я ще заскочив у підвал до сусіда, де був він із трьома дітьми, щоб сказати їм про негайну «евакуацію». Ми взяли малих, дитячі речі та під обстрілами невеликою групою вирушили в невідомість, – згадує Дмитро.
Із Благодатного група йшла полями до Партизанського. Коли дісталися до Інгульського каналу, побачили, що там теж тривають бої, тож змінили курс на Первомайське. Прямуючи старою Снігурівською трасою, натрапили на український блокпост. Звідти військові допомогли благодатчанам дістатися до Миколаєва.
«Я – ДОРОСЛИЙ, ЯКОСЬ ВИЖИВУ Й В ОДНИХ ШТАНЯХ, А ЩО РОБИТИ ЇМ?»
Саме тоді Дмитро вирішив допомагати людям.
– Не було такого ранку, коли я прокинувся й вирішив стати волонтером. Так сталося через те, що я бачив на власні очі біль односельців, сам усе це пережив. У нас не залишилося нічого, не було навіть чистого одягу, в який можна було би перевдягнутися, змінного сухого взуття. Більшість – це родини з маленькими дітьми. Я дорослий, якось виживу й в одних штанях, а що робити їм? Тоді я через соцмережі розпочав збирати одяг та речі першої потреби, які потім розвозив односельцям. Тоді люди радо відгукувалися на заклики про допомогу, охочих долучитися до доброї справи було дуже багато, – розповідає Дмитро.
БАЧИВ РУЇНИ БУДИНКУ, ДЕ НАРОДИВСЯ Й ВИРІС
Минав час, юнак орендував для мами невеличку квартиру в Миколаєві, а сам поїхав на заробітки у столицю. Росіян відтіснили за Дніпро, і наприкінці листопада 2022-го Дмитро потрапив до Благодатного. Побачене шокувало. Дмитро мав надію знайти своїх котів, яких у день виходу з села змушений був залишити.
– Мені було страшно їхати, адже в чатах громади писали, що в деяких селищах на позиціях залишалася русня. Але любов до рідного дому та бажання знайти котів перемогли. Я був там, бачив руїни будинку, де народився й виріс. У Благодатному не зосталося жодної вцілілої будівлі. Усе було, як уві сні. У мене був шолом із камерою, я повернувся і переглянув відео, і лише тоді усвідомив масштаби руйнувань. Уздовж доріг стирчали нерозірвані снаряди та міни, – згадує Дмитро.
Спершу він не знайшов своїх «хвостиків», але під час наступних відвідин села таки вдалося відшукати трьох кішок із чотирьох.
– Одного дня я побачив на сусідній вулиці відірвану голову російського військового. Певно, розкопали голодні собаки. Подумав, що хоч він свого часу і прийшов нас убивати, не по-людськи так залишати його рештки. Поховав, поставив хрест, – розказує він.
Одна поїздка до Благодатного обходилася юнакові щонайменше в тисячу гривень. Охочих підвезти відчайдуха було небагато. Дмитра часто довозили до сусіднього Партизанського, звідки він понад годину йшов пішки замінованими дорогами. За плечима в нього завжди були кілька мішків із кормом, вода для тварин та перенесення – у разі, якщо побачить своїх котів.
– Був день, коли я заплатив водієві, щоб довіз мене до Партизанського й зачекав, поки повернуся. Я зайшов до Благодатного, а той водій надіслав мені повідомлення, що поїхав. Так я і ночував на руїнах свого будинку, – пригадує Дмитро.
Згодом він став «провідником» у селище для людей, які хотіли допомогти, адже добре вивчив розташування мін на дорогах.
– Я мав величезну надію, що ці люди зацікавлені допомагати Благодатному, тваринам і людям, що це – не одноразова акція. Але дива не сталося. Більшість волонтерів зникали після першого візиту до села, – каже Дмитро.
«ДО МЕНЕ ЩОДНЯ ЗВЕРТАЮТЬСЯ ЛЮДИ»
Попри величезні руйнування, до Благодатного почали повертатися люди, переважно старшого віку. «Роботи» у Дмитра побільшало: він відновив збір речей для односельців, розбирав завали, допомагав зводити стіни, косив траву тощо. Так до села приїхали й родичі Дмитра. Юнак допомагав їм обходити поля перед посівом та виявляти там вибухівку. Одного дня хлопець їхав трактором на поле й на, здавалося б, знайомій дорозі натрапив на міну. Унаслідок підриву Дмитро назавжди втратив зір на лівому оці.
– Спочатку лікарі мали надію повернути зір хоча б частково, але тепер йдеться лише про збереження ока як органа. Ні заміна кришталика, ні інше лікування не дали результатів. Відтоді я лікуюся: чотири рази на день обробляю око ліками, – розказує Дмитро.
Медики заборонили Дмитрові піднімати понад п’ять кілограмів ваги, займатися спортом, щоб не перенапружувати здорове око. Утім, хлопцеві не вдається дотримуватися цих рекомендацій.
– До мене щодня звертаються люди: «Дімо, привези щось», «Дімо, спиляй дерево», «Дімо, треба полагодити дах…». Мені довіряють. Люди знають, що я не можу просто так усе покинути. Якщо вже взявся, буду тягнути лямку, допоки потрібні мої руки. А ось охочих долучитися до моїх поїздок селищами тепер майже немає. Люди прямо кажуть: якби за це платили гроші, то займалися б, – розповідає Дмитро.
ПРОХАНЬ ПРО ДОПОМОГУ НЕ МЕНШАЄ
Дмитро також намагається забезпечити найбільш нужденні родини побутовою технікою, а дітей – гаджетами для навчання. Для цього хлопець оголошує збори в соцмережах. Має враження, що донатять «з натягом».
– Більшість людей донатять «відомим» волонтерам. Я навіть чув у свій бік, що моя робота легка й не потребує фінансових вливань. Ті, що так кажуть, не враховують, що навіть автівка, якою я їжджу селами, взята під виплату. Наразі сплачено лише 15% її вартості. А її ще треба заправити, обслужити – роблю це за власні кошти. Також за свої гроші винаймаю гараж, де зберігаю й фасую одяг перед тим, як роздати людям, – розповідає хлопець.
На питання, що ж надихає хлопця продовжувати свою діяльність, він каже:
– Прямий зв’язок з людьми… Не дає здатися те, що ми разом із ними пройшли крізь пекло. Просто приїжджаю в село до родичів, а люди зустрічають і знову просять про допомогу для себе і для «дяді Колі» з сусіднього села, яке пережило те саме… Як я можу відмовити? Поодинокі прохання здаються маленькими та легкими для виконання: там – вікно бабці полагодити, там – прибити шиферину, там – купити микрохвильовку для діда, там – взуття для малечі з багатодітної родини… Так і набігає цілий вішліст. Усі ці люди для мене – рідні та дорогі, я не можу відмовити. І так – збір за збором.
Дмитро вдячний усім, хто допомагає йому робити добро.
Тепер він привозить допомогу в села Миколаївщини та трохи – Херсонщини. Проте хлопець мріє, що викупить автівку і зможе їздити до людей також на Схід України. Він каже, що буде дуже прикро, якщо ще не виплачений бус розіб’ють російські снаряди.
