Ганна Данилюк
В історії Нобелівської премії – принаймні поки що – дуже мало українців, і один із них – фізик, інженер та інноватор Петро Леонідович Капіца. Його світова наукова кар’єра обірвалася на самому піку, і з тих пір він жив і працював за горезвісною залізною завісою, але зміг уникнути арешту та репресій: влада, незважаючи на те, що Капіца перебував у складних відносинах з її верхівкою в особі Сталіна і Берії, не посміла чіпати відомого в усьому світі вченого. Петро Леонідович зумів помститися своїм кривдникам: за словами його сина Сергія, якого старше покоління пам’ятає як ведучого телепрограми “Очевидне – неймовірне”, він поклав грошовий еквівалент Нобелівської премії на рахунок в одному зі шведських банків. Радянська влада, яка забирала всі закордонні премії до скарбниці, не отримала від неї цента.
Нащадок аристократичних родин
Петро Леонідович Капіца народився 26 червня (8 липня) 1894 року у військово-морській фортеці Кронштадт в українсько-молдавській сім’ї: його мати походила з волинського дворянського роду Стебницьких, а батько – з молдавської шляхти Капіц-Мілевських. Батько був військовим інженером, а мати – дочкою відомого топографа Ієроніма Стебницького. У дитинстві майбутній учений зірок з неба не знімав: з гімназії, в яку він вступив у 1905 році, його відрахували за неуспішність, довелося піти в навчальний заклад рангом нижче – у реальне училище. Закінчивши його, Капіца став студентом електромеханічного факультету Петербурзького політехнічного інституту. Здібності до технічних наук проявилися у Петра дуже яскраво, завдяки чому на нього звернув увагу академік Абрам Федорович Іоффе, який взяв юнака – як одного з найкращих учнів – на роботу до своєї лабораторії.
Перша світова війна
Влітку 1914 року Капіца вирушив у Шотландію – він вирішив витратити канікули на вивчення англійської. Там його застала Перша світова війна – через військові дії, що почалися, додому він зміг повернутися тільки в листопаді. За рік Петро пішов добровольцем на фронт, де служив водієм санітарного автомобіля – вивозив поранених у тил. Після закінчення війни Капіца повернувся на навчання до інституту. Взимку 1920 року померла від іспанки майже вся родина Петра Леонідовича – його перша дружина, двоє дітей та батько, вижити вдалося лише йому та його матері. Єдине, що на той час тримало Капіцу на плаву, – це робота. Співробітником нещодавно відкритого рентгенологічного та радіологічного, потім фізико-технічного інституту він, на запрошення Йоффе, став ще до захисту диплома, тут же опублікував свої перші наукові роботи.
Відрядження до Англії та дружба з “Крокодилом”
Йоффе досить швидко зрозумів, що його учневі тісно в рамках радянської наукової школи – йому необхідно було продовжити освіту в авторитетному навчальному закладі за кордоном. Правда, зробити це з першого разу не вдалося, але в 1921 році завдяки втручанню Максима Горького, до якого звернувся по допомогу Йоффе, Капіцу відрядили в Англію – в Кавендіську лабораторію, якою керував Ернест Резерфорд. Незважаючи на видатний талант і рідкісну працездатність, Петро не відразу зміг порозумітися з ним, але поступово вони не тільки зблизилися, але і стали справжніми друзями (кажуть, що саме Капіца дав Резерфорду його знамените прізвисько – “Крокодил”). Йому вчений зі світовим ім’ям довіряв найважливіші та серйозні експерименти. У той час Капіца досліджував тему надсильних магнітних полів, а його дисертація, яку він захистив у 1922 році в Кембриджі, називалася “Проходження альфа-часток через речовину та методи отримання магнітних полів”.
“Він забезпечує науковими даними наших ворогів”
Популярність Капіци як видатного вченого зростала у світі з року в рік. У 1925 році він став заступником керівника Кавендіської лабораторії, в 1929-му був обраний дійсним членом Лондонського королівського товариства, а в 1933-му отримав під своє керування лабораторію, побудовану спеціально для нього. У цей час Петро Леонідович часто бував у Радянському Союзі – відвідував рідних та друзів, але, навіть будучи обраним до Російської – а потім Радянської – академії наук, незмінно повертався до Лондона, що дуже не подобалося радянському керівництву. Після кількох випадків неповернення радянських учених із закордонних відряджень – наприклад, Володимира Іпатьєва та Олексія Чичибабіна – у Радянському Союзі не могли дозволити собі втратити і Капіцу, тому про його наукові досягнення та приїзди на батьківщину Сталіну доповідали особисто. Найбільше радянського вождя дратував той факт, що вчений не відмовляв у консультаціях представникам зарубіжних країн. “Він забезпечує науковими даними наших ворогів”, – сердився Сталін. Було вирішено затримати Петра Леонідовича на батьківщині під час його чергового приїзду до Радянського Союзу на підставі закону про неповерненців, що й сталося у 1934 році. Віза Капіци була анульована, його дружина повернулася до Лондона, де на неї чекали діти, сама, а Петро Леонідович переїхав до своєї матері
Три листи з проханням про відставку
Під час Другої світової війни Інститут фізичних проблем (ІФП), в якому працював Капіца, був евакуйований до Казані. Головною темою наукової роботи Петра Леонідовича на той час була створена ним кріогенна киснева установка – кисень був у великій кількості необхідний для виробництва вибухівки. Діяльність вилилася у створення Інституту кисневого машинобудування – ВНДІКІМАШ, а сам Капіца отримав звання Героя соціалістичної праці. Тоді ж Петро Леонідович увійшов до складу радянського атомного проєкту, яким керував Лаврентій Берія – він займався технологією поділу ізотопів урану. На жаль, це не заважало Сталіну виявляти невдоволення Капіцею – він казав, що вчений не викладається в роботі на всі сто відсотків і не виправдовує надій, що покладають на нього. Капіца, своєю чергою, був дуже незадоволений методами керівництва Берії, про що часто і відкрито говорив. Наприкінці 1945 року він написав Сталіну три листи з проханням про відставку і лише на третій отримав позитивну відповідь. Берія пропонував Сталіну заарештувати Капіцу, але той заборонив чіпати вченого.
Наукова робота в режимі домашнього арешту
У серпні 1946 року Петра Леонідовича, котрий після виходу з атомного проєкту повернувся до роботи над кисневою тематикою, зняли з посади директора ІФП. Незважаючи на те що він, по суті, перебував під домашнім арештом на своїй дачі в Миколиній Горі та постійне стеження Берії, наукової детальності він не залишив, продовжуючи займатися проєктами, що його цікавлять. Керівник радянської Академії наук Сергій Вавілов допоміг дістати мінімальний комплект лабораторного обладнання, який був необхідний для роботи, та встановити його на дачі Капіци. Повернутися до колишнього способу життя та нормальної роботи Петро Леонідович зміг лише після смерті Сталіна та арешту Берії. На той час Капіца вів активну наукову та викладацьку діяльність, читаючи лекції та проводячи семінари у найбільших технічних вишах. 1965 року – після 30-річної перерви – Петро Леонідович зміг виїхати за кордон: у Данії він отримав золоту медаль Нільса Бора, а ще через три роки побував у США. У 1978 році вченому було присуджено Нобелівську премію “За фундаментальні винаходи та відкриття в галузі фізики низьких температур”. У нобелівській промові, яку належало проголосити лауреату в таких випадках, він, всупереч традиціям, говорив не про роботу, за яку був нагороджений, а про свої нові інтереси, назвавши свій виступ “Плазма і керована термоядерна реакція”.
Наукову діяльність Капіца не припиняв аж до смерті. 22 березня 1984 року йому стало погано, і машина швидкої допомоги відвезла його до лікарні. Через 17 днів, 8 квітня, він помер, не прийшовши до тями. Петро Леонідович Капіца та його дружина Ганна Олексіївна, з якою вчений прожив 57 (!) років, поховані на Новодівичому цвинтарі. На честь нобелівського лауреата названо астероїд.
