Тематичним постером цьогорічного Каннського фестивалю став кадр з передостаннього фільму Акіри Куросави «Серпнева рапсодія». Він символізує любов і чесність, які допомагають опиратися війні, і нагадує про важливість обʼєднуватися й шукати гармонію. «Постер прославляє сьоме мистецтво з його наївністю та дивом», — зазначено на сайті кінофестивалю. Ретроспективно це рішення гарно описує результати загального відбору й стрічок-переможниць: тут є чимало дивних рішень і майже не залишилося щирості.
Фото: screen
Постер 74-го Каннського кінофестивалю
Кінокритикиня Соня Вселюбська побувала на Каннському фестивалі й розповідає про результати основного конкурсу.
Фільмом-відкриттям фестивалю став «Другий акт» незмінно продуктивного французького режисера Квентіна Дюпʼє: цього разу він зняв стрічку, що висміює кіно та підкреслює лицемірство індустрії. Критики низько оцінили роботу, і початок перегляду основної конкурсної програми мав стати антитезою до «Другого акту». Утім схема не спрацювала.
Цьогоріч основний конкурс Канн складався з 22 повнометражних стрічок, які, за еклектичною кураторською методологією, мусили б поєднати різні бачення, країни й віки. Однак усіх початківців і не надто відомих світу авторів затьмарила група режисерів metteur en scène, які потрапили в конкурс з «проєктами свого життя».
Метри, що не вразили
Серед них — Френсіс Форд Коппола з картиною «Мегалополіс» про архітектора на тлі падіння Рима (Нью-Йорка). Режисер прагнув зняти цю стрічку понад 30 років і врешті самостійно спонсорував необхідні 120 млн доларів. Один з найочікуваніших фільмів фестивалю очікувано виявився напрочуд незвʼязним, виконаним усупереч усім правилам кіновиробництва: незрозумілий сюжет, розгублені актори та дорогий продакшн, що мав вкрай дешевий вигляд.
Фото: deutschlandfunk
Кадр з фільму «Мегалополіс»
Поки одні критики відчайдушно шукали в «Мегалополісі» сенси, а інші громили 85-річного Копполу, відбулася премʼєра фільму «Ох, Канада» 77-річного Пола Шредера. Режисер, що любить натякати на близьку власну смерть, зняв стрічку про смертельно хворого чоловіка, який уперше вирішив розповісти правду. Її також сприйняли негативно, оскільки драмі не вистачило глибини, і навіть акторська робота Річарда Гіра й молода суперзірка Джейкоб Елорді не врятували ситуації.
Ще один режисер, який теж — але вже буквально — досліджував смерть, — це 81-річний майстер бодигорорів Девід Кроненберг. Нещодавно він втратив дружину, і скорбота підштовхнула його зробити фільм про спостереження за вмерлими. Головний герой фільму «Савани», якого грає Венсан Кассель, вигадав технологію, що дозволяє стежити за трупами рідних просто з могильної плити. Він маніакально спостерігає за тілом своєї дружини, що померла від раку. Попри життєві обставини режисера і його якісніші минулі роботи, «Савани» мало кому сподобалися, оскільки замість фільмувати горор-деталі, режисер занурився в дослідження нових технологій.
Поруч з Кроненбергом представив новий фільм «Партенопа» Паоло Соррентіно. Італієць продовжує досліджувати красу й розповідає історію про найгарнішу жінку Неаполя. Вона сильно страждає від своєї краси й неможливості знайти щастя. Соррентіно отримав не просто низькі оцінки, а й чималу порцію хейту: його звинуватили в мізогінії й утопічному уявленні про жіночність.
Фото: ravilamag
Кадр з фільму “Партенопа”
Завсідники Канн і французькі стрічки
Поруч з метрами в конкурсі було чимало улюбленців Канн, які залишилися вірними своїм наративам, хоч і не отримали великих нагород. Уже другий рік поспіль у конкурс ставлять бразильського режисера Каріма Айнуза. Торік це була невдала історична драма про Генріха Восьмого; цьогоріч — неонова порнодрама «Мотель “Дестіно”». Здається, третій шанс режисерові дадуть нескоро.
Китайський режисер Цзя Чжанке знову фільмував свою країну: стрічка «Підхоплені припливами» виконана в напівдокументальній стилістиці та розповідає епічну історію кохання, що розгортається протягом двох десятиліть. Та попри обнадійливі прогнози від поважних критиків, журі не оцінило фільм.
Нагороди віщували ще одному завсіднику Канн — данському режисерові іранського походження Аллі Аббасі. У 2022-му він представив на фестивалі фільм «Святий Павук» про релігійного фанатика, що страчував проституйованих жінок. Цьогорічний фільм «Учень» не менш політичний та актуальний: він розповідає про Дональда Трампа, коли той тільки-но почав будувати свій бізнес у Нью-Йорку, користуючись порадами адвоката Роя, якого зіграв Джеремі Стронг («Спадкоємці»). Утім стрічка спромоглася запропонували лише занадто універсальну історію одного недобропорядного успіху.
Фото: screen
Кадр з фільму «Види доброти»
Єдиний, хто не підвів — Йоргос Лантімос, який працює зі скаженою швидкістю. Лише минулого року він представив у Венеції фільм «Бідолашні створіння»; цьогорічна прем’єра в Каннах — стрічка «Види доброти», що складається з трьох неповʼязаних між собою історій і дуже нагадує його ранні роботи. Нагорода за найкращу чоловічу роль заслужено дісталась Джессі Племонсу, який втілив головного героя всіх трьох історій.
Цьогорічний основний конкурс Канн був небагатим на суто французьких режисерів, а відгуки на їхні фільми були некомпліментарними. Мішель Хазанавічус показав анімацію про Голокост; Крістофе Оноре — метакомедію про доньку Марчелло Мастрояні; дебютантка Агат Ріденгер — фільм про дівчину і соцмережі; Жиль Лелуш — любовну кримінальну драму «Серця, що бʼються». На тлі торішньої перемоги «Анатомії падіння» Жустін Тріє загальне сприйняття цьогорічних французьких стрічок було, м’яко кажучи, прохолодним, а оцінки критиків у Screen Daily варіювалися від 1.3 до 2.1 з чотирьох.
Фемінізм, соціум, гендер
Якщо на цьому моменті є враження, що цьогорічний Каннський конкурс виявився доволі слабким, — воно справедливе. Кінокритик Indie Wire Девід Ерліх зауважив, що не памʼятає випадків, аби на четвертий день фестивалю жоден фільм не отримав від жодного критика чотирьох зірок.
А втім, були стрічки, що зацікавили й відчувалися як свіжі й актуальні, оскільки говорили про соціум, фемінізм і гендер. Серед таких «Дівчина з голкою» Магнуса фон Хорна, який розповів чорно-білу експресіоністську історію, засновану на реальному кейсі. Дагмар Овербю була серійною дітовбивцею, до якої жінки вимушено зверталися через жахливі соціальні обставини в Данії у 1920-х.
Британська режисерка Андреа Арнольд показала соціальну драму «Птах» на характерну їй тему про дітей і дорослішання (цього разу — про ранне батьківство). Стрічку очікувано полюбили британські критики.
Фільм «Емілія Перес» французького режисера Жака Одіяра розказує неординарну історію про адвокатку, яку викрадає мексиканський наркобарон: він хоче, щоб вона допомогла організувати бажаний для нього трансперехід. Ця стрічка стала першим серйозним фаворитом фестивалю, якому пророкували перемогу — навіть попри те, що вона виконана в незвичному для фестивалю форматі мюзиклу. Фільм захоплює сміливістю, коли перетворює жанр особистісної драми на типовий мексиканський трилер. Та незважаючи на очікування, «Емілія Перес» не взяла «Золотої пальмової гілки». Натомість фільм отримав Приз журі й відзнаку за найкращу жіночу роль усім провідним акторкам фільму.
Фото: decider
Кадр з фільму «Речовина»
На диво «американський» фільм французької режисерки Коралі Фаржа «Речовина» викликав бурхливе обговорення. Це бодигорор (іронічно, його показали за день до премʼєри фільму Кроненберга), що розповідає про колишню суперзірку, яка вирішує взяти участь у дивній програмі. Жінка коле у своє тіло речовину — і з нього народжується неперевершеної краси дівчина, з якою героїні, за умовами програми, доведеться мінятися життям потижнево. «Речовина» шокувала в конкурсі найдужче, вразила оригінальним деталізованим сценарієм, вдумливою режисурою та сміливими акторськими перформансами. Головну роль зіграла Демі Мур: акторка не побоялася наразити свою персону на метаіронію фільму, що постійно порівнює її теперішні зморшки з фотографіями 30-річної давності. Стрічка не виграла конкурсу — хоча б тому, що 2022-го «Золоту гілку» вже отримав інший бодигорор — «Титан» Джуліан Дюкорно. Утім журі не залишилося байдужим і відзначило фільм за найкращий сценарій. «Речовину» вже придбали для українського прокату.
Наприкінці фестивалю показали роботу, що особливо різнилася від талановитих феміністичних стрічок і якій одразу пророкували перемогу. «Усе, що ми уявляємо як світло» Паял Кападія — це перший індійський фільм в основному Каннському конкурсі за останні 30 років. Режисерка, яка раніше знімала документальні стрічки, дебютувала в ігровому кіно, зберігши напівдокументальний напрямок і поетичну кіномову. Фільм розповідає про долю двох сусідок по кімнаті, яким вдалося знайти роботу в мумбайському госпіталі. Така робота — рідкісна можливість для індійських жінок здобути фінансову незалежність і сепарацію від батьків. В обох непроста історія стосунків: одна героїня не може знайти інтимну локацію для зустрічі з хлопцем; чоловік іншої безслідно зник десять років тому. Одного дня вони вирушають у подорож подорож до узбережжя, де зустрічаються з привидами минулого. Ця стрічка сповнена символізму, суму й надії, що проривається в життя героїнь промінчиками світла. Фільм не отримав головної нагороди, але його заслужено відзначили гран-прі — другим за важливістю призом.
Чого не було
Чого дійсно не вистачало в конкурсі — це суто синефільських фільмів, які експериментували б з формою, святкували кіно як явище. Саме таким фільмом є «Гран-тур» Мігеля Гомеша, і на загальному тлі фестивалю він був білою вороною. Стрічка розказує про кінець 1910-х у М’янмі (тоді Бірмі): чоловік втікає з власного весілля у світове турне. Режисер так захопився яскравою формою фільму, що глядачі так і не дізналися мотивації протагоніста. Утім форма справді виявилася найекспериментальнішою зі всього конкурсу: режисер уповні погрався з екранними зображеннями й навіть віддав шану німому кіно. За свої експерименти Мігель Гомеш отримав приз за режисуру.
Фото: variety
Мохамад Расулоф на червоній доріжці
Також конкурсу не вистачало суто політичного кіно, відбірка якого пішла на позаконкурсні секції. Найбільш політичний фільм програмери фестивалю залишили на останній день перегляду: показали «Насіння священного інжиру» Мохамада Расулофа. Цього режисера за кілька днів до відкриття Канн засудили в Ірані до восьми років позбавлення волі, але він вчасно покинув країну. «Насіння священного інжиру» зняли таємно про протистояння продержавних батьків ліберально налаштованим донькам у розпал жіночих протестів в Ірані. Премʼєра стрічки стала найемоційнішим моментом фестивалю: режисер приніс на доріжку фотографії акторів, які не змогли виїхати з країни, а після премʼєри зал плескав пʼятнадцять хвилин. Саме цей фільм отримав найвищу оцінку в таблиці критиків (3.4/4). Попри черговий прогноз про головну перемогу, журі нагородило його спеціальною відзнакою. Стрічка також отримала приз ФІПРЕССІ.
Ні року без росіян
Традиційно в Каннах не обійшлося без фільмів з російськими наративами. Поява стрічки «Лимонов. Балада» Кирила Серебренникова в конкурсі не здивувала хоча б тому, що імʼя режисера за останні чотири роки зʼявлялось у ньому тричі. Байопік про письменника Лимонова Серебренников знімав ще до повномасштабного вторгнення. Хоча насправді байопіком цю роботу назвати складно — це скоріше особиста рефлексія режисера, який вклав свої іммігрантські страждання за рідною імперією в історію одного маргінала. Сам Лимонов майже не підходить до друкарської машинки, зате агресивно займається сексом під промови Солженіцина по телебаченню. Навіть фанати Лимонова й Серебренникова холодно зустріли фільм. Цікаво, режисер привозить провальний фільм у Канни востаннє чи фестиваль безумовно любитиме його далі.
Фото: screen
Шон Бейкер отримує «Золоту пальмову гілку»
Та найдивніша ситуація сталася з головною нагородою фільму: «Золоту пальмову гілку» отримав фільм «Анора» американського режисера Шона Бейкера, який любить знімати про Америку й порноіндустрію. Анора — це 25-річна стриптизерка з узбецькими коріннями, яка працює за двох. Одного дня начальник кличе дівчину до особливого клієнта, який розмовляє російською. Анора знає російську, утім воліє не розмовляти нею. Віпклієнтом виявився 21-річний Ваня, який миттєво захопився професійними талантами Анори.
Після приватного танцю він кличе дівчину додому. Ваня щедро платить за нетривалий секс, а далі тягнеться до плейстейшн і покурити трави. Перед нами класичний карикатурний російський мажор, який живе на золотій картці батьків. Анора захоплюється необмеженими фінансами Вані, але водночас її приваблює його дитяча наївність. Пара починає закохуватися, їде на відпочинок у Лас-Вегас — і Ваня пропонує Анорі одружитися, зізнаючись, що хоче вибісити батьків. Анора приймає пропозицію та каблучку на чотири карати.
Коли повертаються у Нью-Йорк, про одруження дізнаються агенти батьків Вані — бандити-гопники з вірменської діаспори. Вони вламуються у квартиру, щоб негайно розлучити подружжя, оскільки цей мезальянс — велика ганьба для «поважної» родини Захарових. Ваня прожогом тікає з дому, Анора ж залишається віч-на-віч з гопниками, ламає їм носи й голови, а тоді шукає чоловіка, щоб анулювати шлюб. Дівчина усвідомлює, що Ваня — звичайний дурень і казкового життя вона не побачить. У фіналі на приватному літаку прибувають батьки Вані й забирають сина до Москви.
Фільм відтворює виправданий стереотип про огидну поведінку росіян, які звикли розв’язувати проблеми силою та криками, а всі їхні пропозиції виявляються брехнею. Єдина емпатична персона у фільмі — Анора, яка піймалася на гачок грошей і порожніх обіцянок. Також дещицю емпатії можна відчути до гопника — «хорошого росіянина» у виконанні відомого російського актора Юрія Борисова. У головних ролях тут російські актори, які досі спокійно живуть і працюють у Росії, роблять внесок у бюджет, що йде на армію, яка вбиває українських акторів, кінематографістів, громадян. Власне, Марк Едельштейн, який грає Ваню, ще кілька тижнів тому крокував доріжкою Московського кінофестивалю під егідою провідного путініста Микити Михалкова.
Фото: screen
Кадр з фільму «Анора»
Перемога «Анори» дивує насамперед тим, що голова журі Грета Гервіг («Барбі») дала нагороду режисерові-чоловіку, а це здавалося чимось неможливим. Крім того, хоч весела «Анора» сподобалася, здається, всьому фестивалю, утім фільм не містить унікальної кіноформи чи проривних наративів, що зазвичай є must для володаря «Золотої гілки». Це звичайне комерційне кіно; та на фоні загального слабкого конкурсу його нагородження стало компромісом для журі, у яке, звісно ж, були вписані росіяни. Ані його учасники, ані світові критики не оцінювали фільм через призму війни.
Росіяни святкують перемогу, і ця перемога обʼєднує як ліберальних кінокритиків, так і (про)російські медіа, які вже запостили заголовки зі словами «Канни — наші». Перемога «Анори» демонструє, що ніякого кенселінгу культури росіян на найважливішому кінофестивалі світу немає і близько. Російські дистрибʼютори придбали права на кожен другий фільм у конкурсі, які потім будуть нещадно різати з огляду на диктаторську цензуру. Десятки російських критиків висвітлювали кінофестиваль й отримували ексклюзивні інтервʼю з акторами й режисерами. А російський бомонд крокував червоною доріжкою на премʼєрах. Усе це ще раз підкреслює: принципової різниці між «хорошими» й «поганими» росіянами немає. Скільки б Канни не намагалися переконати всіх у зворотному.
