Велика російська делегація, яка 2-3 вересня перебувала в Улан-Баторі, переговори диктатора Путіна з Ухнаагійном Хурелсухом, таки да, президентом Монголії, обраним на справжніх виборах, – все це декорації, антураж. Абсолютно очевидно, що головною метою поїздки було утерти носа МКС і всій світовій демократичній спільноті, показати ницість гаазького ордеру на арешт.
Та чи вдалося це повною мірою? Ні! Пропоную не посипати голову попелом, а поміняти кут зору і подивитися на монгольський ексцес як на недоперемогу Путіна внаслідок чергової спецоперації. Тобто – проведену до кінця дію, якщо і «перемогу», то дрібну та натужну. Якраз таку, що переконливо доводить обмеженість дипломатичних ресурсів нинішнього Кремля. Адже перед тим на тому ж напрямку з тією ж метою проводилися більш амбітні спецоперації, що провалилися. Тому й довелося Москві братися за безпрограшний варіант, яким стала демократична Монголія з населенням у 3,4 млн, географічно, а відтак і геополітично затиснена між двома потужними диктатурами.
ДВА ОБЛОМИ ІЗ ПРОСУВАННЯМ ВІЗИТУ ПУТІНА В ПАР І БРАЗИЛІЮ
Так, будь-яку ситуацію краще розглядати не окремо, відірвано від інших, а в комплексі, хронологічному розвитку та перспективою на майбутнє.
Отже, як тільки кремлівська верхівка дізналася про ордер на арешт, виписаний у Гаазі в березні минулого року, відразу ж почалися спроби знайти можливість «обнулити» його. Тобто організувати безпечний візит Путіна в країну, яка визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Причому зробити це максимально гучно.
Нагадаю, що першим об’єктом гебістської атаки став 15-й саміт БРІКС, запланований на 22-24 серпня 2023 року в Йоганнесбургу. Президент Південно-Африканської Республіки Сиріл Рамафоса тоді почав робити неоднозначні заяви про можливість приїзду Путіна. Та слідом слово взяли опозиція і судова система ПАР, які чітко нагадали про зобов’язання перед МКС. Відтак Рамафосі довелося переходити в оборону, пояснюючи на внутрішній арені, що арешт Путіна буде сприйнятий як оголошення війни Москві, а на зовнішній – що краще російській стороні самій відмовитись. Тому в Ерефії тему було згорнуто, наче її ніколи і не було та ніякої дипломатичної поразки не сталося. Мовляв, у Путіна і вдома справ багато, чого йому по різних Йоганнесбургах швендяти.
Наступним місцем для кремлівської спецоперації «МКС – ніщо, Путін – все» став ще більш гучний саміт G20, хазяйкою якого обрана Бразилія. Ця подія ще тільки має відбутися в Ріо-де-Жанейро 18-19 листопада цього року. Але готуватися до неї Росія почала дуже завчасно. І от ще у вересні минулого року бразильський президент Лула да Сілва спочатку пообіцяв, що під час візиту до його країни главу РФ «ні за що не заарештують». Але, як і у випадку з ПАР, своє слово сказали опозиція та судова система, тепер уже південно-американської країни. Після чого да Сілві довелося коригувати риторику: Путіна на саміт G20 він, звісно, запросить, але… далі не знає, чи затримають тут його російського колегу, чи ні. Тому той сам «має оцінити наслідки» і «знати, що може статися» під час приїзду. Для патологічного боягуза Путіна (котрий став у часи ковіду відомим як «бункерний дід» і «містер довгий стіл») така стратегічна невизначеність рівноцінна відповіді «ні».
А ЧОМУ НЕ СПРАЦЮВАВ ПЕРШИЙ ВАРІАНТ – ТАДЖИКИСТАН?
І от тільки після таких голосних ляпасів путінська команда дійшла до думки, що не варто морочитися з великими самітами, гучними відвідинами. А час уже перейти до безпрограшного варіанту, вибрати безпорадну в силовому сенсі маленьку країну, що підписала та ратифікувала Римський статут, але не матиме жодної можливості виконати його рішення.
Цікаво, що першим кандидатом на такий візит спочатку була не Монголія… Ордер на арешт Путіна та Львової-Белової був виписаний 17 березня 2023 року, а вже 18 березня російські експерти пояснювали неспроможність МКС таким чином:
«Зараз питання стоїть інакше – чи захоче Путін їхати до західних держав у сьогоднішніх умовах гібридної війни? А якщо Путін вирішить, припустимо, поїхати до Таджикистану, Таджикистан бере участь у статуті МКС. Як ви вважаєте, Таджикистан виконуватиме рішення цього суду? Звісно, не буде. Тому це рішення (ордер на арешт, – ред.) є просто бутафорією».
Показово, що з того часу, за півтора року, Путін так і не використав цей варіант. Хоча сердечне запрошення про запас мав (таджикистанський президент-диктатор Емомалі Рахмон запросив його ще у листопаді 2023-го). Чому так? Бо для кремлівського старця це було б надто просто й очевидно – до образливості. Пострадянська країна, на території якої розташовані російські війська – погана декорація для волання про гучну дипломатичну перемогу.
ДЕМОКРАТИЧНА МОНГОЛІЯ В БЕЗНАДІЙНОМУ ОТОЧЕННІ
Відповідно кремлівські шальки терезів почали схилятися в бік Монголії. І запрошення від президента Хурелсуха тут малося з тих же приблизно часів – з жовтня 2023-го. Та й в піарівському сенсі Монголія для Путіна, звісно, краща, ніж Таджикистан. Хоча країна повністю залежала від СРСР і контролювалася Москвою, вона всі ті десятиріччя мала статус незалежної. Радянщина ставилася до цього зверхньо, та все ж. (Згадується образливий радянський анекдот тих часів: «Монголія – найбільш незалежна країна в світі: від неї ніхто ніде не залежить»).
По-друге, після перебудови та розпаду СРСР Монголія стала країною демократії, що дивовижно виглядає на тлі сусідів – РФ і КНР. Тут є реальна змінність влади, в тому числі президентів. (Приємно пригадати, як у лютому цього року 4-й президент країни Цахіаґійн Елбеґдорж (2009-2017) класно потролив Путіна. Коли той у якості політичного аргумента сказав, що Україна колись була частиною Російської імперії, Елбеґдорж виклав у соцмережах мапи, на яких Росія – частина Монгольської імперії).
Отже, поїздка до демократичної країни – у пику МКС – коштує дорожче, ніж до диктатури. (Не кажучи вже про те, що в МКС з кінця 2023-го і терміном на дев’ять років працює монгольський суддя Ерденебалсурен Дамдін).
