Президент Фінляндії Александр Стубб заявив, що має намір запустити процес виходу його країни з Оттавської конвенції про заборону використання протипіхотних мін. Раніше з аналогічними заявами виступили керівники Польщі, Естонії, Литви та Латвії. А Україна – країна, що воює, про такий намір й досі не оголосила. Чому це так і чи варто нам залишатися учасниками цієї конвенції?
Величезний арсенал
Передусім що таке Оттавська конвенція? У ній ідеться про заборону протипіхотних мін, але певного типу – не спрямованого, натискного. При цьому під заборону не підпадають спрямованої дії протипіхотні міни.
Необхідність в Оттавській конвенції виникла, коли в ООН було схвалено конвенцію про конкретні види звичайної зброї, яка забороняла або обмежувала застосування такої, що може завдавати надмірних пошкоджень або має невибіркову дію. Це викликало безліч суперечок серед спеціалістів.
Наприклад, не вказувалися відмінності між протипіхотними та протитранспортними мінами, не уточнювались відмінності між протипіхотними мінами, мінами-пастками, мінами дистанційного підриву тощо.
Після доопрацювання документа у 1997 році він був підписаний та розпочато процес підключення до дотримання конвенції інших країн. Серед них була й Україна, яка у 1999 році підписала міжнародну угоду щодо припинення використання протипіхотних мін як одного із засобів збройної боротьби, а ратифікацію конвенції було проведено через Верховну Раду у 2005 році.
На той момент Україна мала п’ятий у світі арсенал протипіхотних мін та другий у світі за наявністю мін ПМН та ПФМ-1. Перший арсенал за кількістю цієї компоненти був у Росії, котра Оттавську конвенцію не підписувала і, відповідно, не ратифікувала. До речі, так само й США.
Важливість протипіхотних мін для України
Після ратифікації Оттавської конвенції Україна методично знищувала свої запаси протипіхотних мін. Навіть після того, як у 2014 році Росія здійснила гібридне вторгнення в Україну, ми продовжували дотримуватися конвенції та зобов’язалися із 2015 по 2018 рік утилізувати три мільйони протипіхотних мін.
А тепер тільки уявіть, якби ці три мільйони мін були розміщені вздовж кордону з Росією у Чернігівській, Сумській та Харківській областях. Це, грубо кажучи, чотири міни на метр (вони розміщуються за іншою системою, це просто для розуміння масштабу). Але натомість ми їх утилізували.
У вересні 2024 року я опублікував матеріал “Росія готує “нашестя орди”: як Україні переламати ситуацію і кардинально збільшити втрати ворога”, у якому наголошував на тому, що у 2025 році РОВ воюватимуть переважно піхотою, а тому для Сил оборони України вкрай важливо гіпертрофувати саме протипіхотні загородження і засоби, котрі вражають скупчення ворога. До таких належала не лише батальйонна артилерія, легкі РСЗВ, протипіхотні дротяні загородження та інші засоби, а й протипіхотні міни.
На жаль, за минулі пів року на офіційному рівні у нас не те щоб не прозвучало заяв про підготовку виходу України з Оттавської конвенції, а й загалом у високих кабінетах цій темі чомусь не заведено приділяти особливої уваги.
Тим часом за вікном квітень 2025 року, і лінію бойових зіткнень російські окупаційні війська завалюють саме людським ресурсом. Що було зроблено, щоб максимізувати втрати ворога за цей час? Мені важко відповісти на це запитання, оскільки з вересня 2024 року я не побачив критичного зростання втрат у супротивника. Піковий показник втрат особового складу РОВ припав на грудень 2024 року – 48 670.
Юридичний аспект
На виправдання такої пасивної позиції України я дуже часто чую, що під час війни з Оттавської конвенції неможливо вийти – це юридичний нонсенс. Але таке виправдання викликає низку питань. А сам напад Росії на Україну та збереження за країною-агресором усіх місць та прав у міжнародних інституціях, зокрема в ООН, чи це не юридичний нонсенс? А тотальне недотримання Будапештського меморандуму – чи це не юридичний нонсенс?
Вторгнення Росії в Україну ще у 2014 році порушило принцип невтручання у внутрішні справи держави, зафіксований у міжнародних правових актах, а саме:
– у Статуті ООН;
– у декларації про засади міжнародного права 1970 року;
– у декларації про неприпустимість втручання у внутрішні справи держави;
– у декларації про захист незалежності та суверенітету 1965 року;
– у декларації про неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держави 1981 року;
– у прикінцевому акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ).
