Для колишніх політичних в’язнів у Білорусі ув’язнення, за їхніми свідченнями, складалося не з окремих випадків жорстокості, а з постійного тиску: побиттів, погроз, ізоляції, примусової праці та відмови в медичній допомозі. Серед 77 опитаних 98,6% розповіли про психологічне насильство, 88,3% — про фізичне, а 30,1% заявили, що під час перебування за ґратами думали про самогубство.
Про результати опитування 18 жовтня 2026 року повідомив «Белсат». Наведені дані ґрунтуються на розповідях колишніх політв’язнів і не є незалежною перевіркою всіх білоруських тюрем. Вони показують досвід саме цієї групи, але масштаб описаних наслідків — від травм до суїцидальних думок — свідчить про глибину пережитого.
Насильство, яке не обмежується побиттями
Опитані колишні ув’язнені згадували побиття, використання електрошокерів і нацьковування собак. Деякі розповідали, що їх примушували роздягатися перед відеокамерами. Таке поводження поєднувало фізичний примус із приниженням і демонстрацією повного контролю адміністрації над людиною.
Окремим елементом свідчень була відмова в медичній допомозі. Для ув’язненого це означає залежність не лише від рішень адміністрації щодо режиму, а й від її готовності надати лікування після травми чи під час хвороби. Якщо допомогу не надають вчасно, фізичний біль стає ще одним чинником безпорадності.
Колишні політв’язні також описували примусову працю, позбавлення сну та постійні погрози новими покараннями. У такій системі різні методи тиску підсилюють один одного: виснажена людина гірше чинить опір, ізоляція позбавляє підтримки, а страх чергової санкції робить будь-яку скаргу ризикованою.
Штрафний ізолятор як повторюваний досвід
Більше половини учасників опитування проходили через одиночну ізоляцію у штрафних ізоляторах. У їхніх розповідях це постає не лише як короткочасна дисциплінарна міра, а як покарання, яке могло повторюватися протягом строку.
Одиночна камера відрізає людину від інших ув’язнених і звужує доступ до будь-якої підтримки. Водночас вона посилює залежність від адміністрації: саме від неї залежать режим, інформація про подальші рішення та можливість отримати медичну допомогу. Невизначеність щодо тривалості покарання перетворює саме очікування на окреме джерело тиску.
Про психологічне насильство заявили 76 із 77 опитаних. Вони говорили про постійне залякування, приниження, погрози та страх помсти з боку адміністрації. Самотність, за їхніми свідченнями, не була нейтральним тлом ув’язнення: вона посилювала відчуття, що людина залишилася без захисту й не може вплинути на власне становище.
У цьому й полягає головна особливість описаного досвіду. Погроза могла завершитися ізоляцією, конфлікт — новим дисциплінарним стягненням, а травма — відсутністю лікування. Тяжкість перебування за ґратами визначалася не одним епізодом, а накопиченням заходів, які тримали ув’язненого у стані постійної напруги.
Кожен третій думав про самогубство
30,1% учасників опитування заявили, що під час ув’язнення в них виникали думки про самогубство. У публікації також згадуються випадки самоушкодження та спроб суїциду. За словами колишніх в’язнів, деякі люди намагалися так зупинити насильство, яке сприймали як безперервне, або домогтися допомоги.
Цей показник не можна переносити на всіх політичних в’язнів Білорусі: опитування охопило 77 людей, які вже вийшли на волю, і не встановлює, наскільки часто кожна з описаних практик застосовується в різних установах. Водночас він демонструє серйозність психологічних наслідків у групі, яка погодилася розповісти про пережите.
Наслідки можуть не завершуватися після звільнення. Людям, які тривалий час жили під погрозами, перебували в ізоляції, не спали або не отримували належної медичної допомоги, може бути потрібна фізична та психологічна підтримка. Відкритим залишається питання, яку саме допомогу можуть отримати колишні політичні в’язні та наскільки широко описаний 77 учасниками досвід виходить за межі цієї групи.
