Я полюбив військову справу так, як я любив справу свою акторську
Юрій Феліпенко – це молодий слідчий Андрій з «Кольору пристрасті», це адвокат з «Кольору помсти», це актор Київського академічного драматичного театру на Подолі і віднедавна – військовий ЗСУ. Ось Міністерство оборони нещодавно запустило соціальну кампанію «Будь собою», аби громадяни знали, як обрати вакансію до душі і приєднатися до сил оборони. А Юрій зробив свій вибір, як кажуть, коли це ще не було мейнстрімом. І не шкодує. Актор, у якого саме почався творчий підйом, від початку повномасштабної шукав себе у війську – відчув, що для нього театр і кіно сенс втратили на тлі нових викликів. Тепер він пілотує БПЛА, мріє бути асом цієї справи і ділиться, як став у батальйоні своїм серед своїх.
У РОЛІ ОПЕРАТОРА ДРОНУ
– Не знаю, як би доречно запитати, як минули попередні три дні на позиціях, пане Юрію…
– Результативно, скажу коротко. Краще, ніж у збірної України з футболу.
– Ви якось в інтерв’ю говорили, що рішення стати до війська прийшло не за один день. Що для вас стало тим самим аргументом діяти?
– Формувалося не один день, але було прийнято за один день. Коли все почалось (повномасштабне вторгнення), коли ми буквально на собі відчули війну, я знаходився в Києві і думав, що так воно вже назавжди – не буде води, світла, людей, буде паніка, не буде грошей, в аптеках – нічого. Перше, що я зрозумів – точно не буду займатися своєю професією акторською: вона просто в один день, здається, перестала бути потрібною. Зрозумів, що театру для мене вже більше не буде. І дійсно – він закрився, була важка ситуація в театрі. Треба йти як мінімум в територіальну оборону. І я пішов туди – з початку березня вже був у лавах ТрО. Базувалися на Троєщині, нас там навчати хоча б, як розбирати автомат, що з ним робити, якщо там заклинить тощо. І я там пробув тиждень, патрулювали район. Якось розговорився, дізналися, що я актор, і сталася дивна штука. Десь через тиждень мені сказали: Юра, слухай, поїдь-но додому, там передягнись, приведи себе до ладу, візьми ще речей і повернешся. Контракту не підписував: сказали – зачекай, хочеш бути в ТрО – будь з ними. І мене взяли на чесному слові, а потім відправили на Правий берег і не забрали назад. Я подумав – чи вони бережуть мене, чи відшили делікатно? Засмутився, але сидів собі вдома, доглядав собаку з двома котами. Вже збори починалися, допомагав по району місцевим бабусям, дідусям… був створений чат спеціальний. А потім думаю – ні, треба якось до військової справи залучитися, я вже готовий, мотивація є. Пішов у ТЦК з другом на облік стати. Щоправда, вже не так було весело, коли я зрозумів реальність того всього, але – ну що зробиш, треба. Записали в чергового мої дані – хто я, що я, професія, номер телефону і сказали, що подзвонять. І протягом двох років мені ніхто не дзвонив. Я повернувся до театру і подумав: чи то знак якийсь згори, чому мене ніхто не бере? Потроху волонтерив, почали запускати наш театр, в якесь кіно мене запросили – поїхав відзнявся у Львів, потім у Києві. Але цього року, бачачи, що це все не зупиняється, зрозумів, що мотивації залишатися в цивільному житті все менше і менше. Мені було, знаєте, важко: от ми після кожної вистави говоримо, що завдяки нашим військовим ми знаходимося тут на сцені, низький їм уклін і все таке. Все це добре, але ж я теж можу, я відчуваю в собі силу. Ну, так -страх є, страх присутній у всіх. Я скільки служу, розумію, що військові – теж люди, що у них є страх, але у них є зона відповідальності, через яку вони переборюють страх і роблять свою справу. Піду, мабуть, у військо і виберу, куди я хочу сам. А не щоб мене зловили, як зараз відбувається. Багато історій таких некрасивих – людей ловлять, запихають в бус, відправляють кудись…
Отож зі своїм другом – наразі побратимом – шукали різні варіанти в інтернеті, куди піти. Нас дуже цікавили безпілотні авіаційні ударні комплекси, почали шукати такий підрозділ. Війна ставала дедалі більш технологічною, безпілотні саме комплекси вирішують дуже багато: обороняють, зупиняють, знищують, вони – «зелене» майбутнє, я думаю. І ми знайшли батальйон «Ахіллес», подали заявку, протягом тижня нам передзвонили, домовились про онлайн-співбесіду. Так все і почалось.
– Слухала вас і подумала – мобілізація впирається, мабуть, не так в страхи, як у відповідальність. Вона у людини або є, або нема.
– Можливо. Так-так, я думаю, що це абсолютно правильно. Я по собі можу судити, своєму другові, своїх побратимах, які тут у мене з’явилися, нових друзях. Я вважаю, що краще зробити вибір самому, якщо ти впевнений у своїх діях. Я дійсно вирішив піти сам і, я вам скажу, «Ахіллес» чудовий тим, як себе презентує. Капітан Юрій Федоренко (командир БУБпАК 92 ОШБр – Ред.) – скільки я дивився його інтерв’ю, його бійців – тези, позиція дуже подобається. Я довіряю цій людині, я ще більше переконався в тому, що зробив правильний вибір, коли познайомився з нашим командиром особисто. Жодного разу не пожалкував.
– Ви раніше згадували ЗМІ про «піклування батальйону». Це як?
– Коли ми проходили базову загальну військову підготовку – нас було 8 людей, які йшли в батальйон «Ахіллес» на різні позиції – ми всі здружилися, якщо так можна сказати – чудово провели там час. Навіть давали приклад іншим бійцям, яких туди притягнули за вуха, грубо кажучи, мотивували дуже багатьох людей там – під кінець навчань дехто змінився кардинально. І от щодо піклування батальйону – у нас не було незакритих потреб. Нам відправляли ящиками їжу, нам відправляли пігулки, вітаміни, у нас був Старлінк! Навіть у командування його не було, а у нас, хлопців з «Ахіллеса» на цьому БЗВП – був, у наметі. Його передав батальйон, щоб ми з ними зв’язувалися, нас вводили в курс справ, казали, на що звернути увагу. І вже ті 40 днів я відчував, що я вже трошки в «Ахіллесі». Відчував, що про мене піклуються і мене чекають. Це дуже мотивувало і підбадьорювало.
– Яка тепер у вас військова спеціальність?
– Я оператор-пілот, тільки не FPV, а іншого дрону, не можу казати конкретніше. Хоча за військовим квитком, оскільки я не проходив службу, не мав ніякої підготовки – мене записали діловодом. Але йшов саме на операторську посаду і вчуся буквально в батальйоні.
– Що при цьому найскладніше?
– Важко зрозуміти деякі технічні моменти – частоту, інерцію і все таке, що пов’язано з радіоелектронікою. А стосовно пілотування і керування дроном – я закохався в нього з першого дня. Я зрозумів – дідько, це моє і я це зроблю круто! Випала така честь і можливість і, я вам скажу, я показав непогані результати, що мене мотивувало ще більше. Тепер маю бажання стати просто асом у цій справі.
Звикнути до війська – реально, будувати плани на життя – необхідно
– А як щодо отого стресу – коли з нормального середовища потрапляєш у польові умови?
– Ну так, умови не завжди ідеальні. Але мої побратими поруч зі мною – дуже важливо, щоб з тобою були однодумці – вони теж в цій ситуації і ти розумієш, що не один. А вдвох, утрьох і тим більше – увісьмох це переживати набагато легше і краще. Це досвід. Поля, лісу я не боюся – любив походи, любив туризм, ходив, губився в лісі. А потрібні навички ти здобуваєш: що з собою брати, що тобі допоможе, а що буде зайвою вагою (в польових умовах кожні 100 грам – це вже вага). День за днем ти вчишся і звикаєш. Тому мені аж так дискомфортно не було. Все завдяки впевненості якійсь в собі і людях, які мене оточували. Для мене це вкрай важливо.
– Є думка, що цивільних – тих, кого поки не мобілізували – відлякує факт, що служба безстрокова. Тобто пішов – і майбутнє у тумані. Що про це думаєте? Ви творча людина, у вас точно ж були перспективи, мрії, плани…
– Слухайте, це правда. Я вам більше скажу – в мене дуже непоганий підйом почався в останні роки. Багато ролей в театрі було і головних, і не головних, але в чудових виставах з чудовими режисерами. І в кіно почали з’являтися головні ролі, і не одна, а і кілька поспіль. У мене були абсолютно чудові перспективи. Але ж я розумію, що війна не закінчиться так швидко, потрібні люди. Хлопців треба – може не те, що міняти, але доповнювати їх ряди. Ви кажете – попрощатися з цивільним життям і все таке. Немає у мене суму за театром, кіно. Я це дуже люблю, це моя професія, я її знаю. Але суму у мене немає, я покладаюся на слова нашого командира Юрія Федоренка (позивний «Ахіллес»): армія – це не вирок, не покарання і не тюрма. Армія – це можливості. Чим більше я вмотивований, тим впевненіше буду себе відчувати тут і відкрию для себе щось нове. Я полюбив цю свою справу так, як я любив справу свою акторську. Це – можливості, які просто треба використати.
– А не думаєте, що й в якості актора могли б виконувати важливу роботу? Мистецтво під час війни – завжди частина пропаганди, і вона потрібна. Ось Олексій Гнатковський – після виходу «Довбуша» став дуже популярним, впізнаваним і використовує це для блага ЗСУ. Бере участь в благодійних читаннях, зборах…Хтось же має озвучувати правильні меседжі?
– Я не заперечую. Я це абсолютно підтримую. Я не знецінюю цю професію, то для мене все почало мінятися і мені здавалося, що Всесвіт мене підштовхує піти в інше русло. Але я не знецінюю абсолютно професію, ви праві – вся пропаганда (в хорошому сенсі) йде через культуру. І якщо у нас не буде культури, то нам не буде чого захищати, тому що Україна – це, в першу чергу, її культура, цінності, самобутність. Творчість, всі ці надбання треба захищати і популяризувати. Я тільки за, нікого не осуджую і не кажу, що всі – актори, митці – мають піти воювати. Мають бути такі, як Гнатковський, що використовують це (популярність, професію – Ред.) не для себе, не в своїх інтересах, а в інтересах країни і армії, Збройних Сил України. Так я тільки за, я тільки підтримую це. Ось деякі люди, наприклад, бояться донатити невідомим військовим чи волонтерам – нехай тоді задонатять артисту, який потім це перекине військовим. Це ж тільки за. Я тільки за і хочу, щоб у нас розвивалася культура, ставала ширшою і впізнаванішою.
– А маєте якусь ціль, план на «після перемоги»? Може, є роль мрії, чи проєкт якийсь виношується.
– Хочеться, по-перше, повернутися в сім’ю. Я одружився нещодавно, у мене тепер є офіційно дружина.
– Щирі вам вітання!
– Дякую. Хотів би повернутися до неї, до своїх котів. В майбутньому мати дітей, створити сім’ю, побудувати власний будинок, завести собаку велику – навіть знаю, якої породи, це все є в планах. І їздити країнами різними, дивитися, дивитися моря, океани. А в професії – більше думаю про кіно. Хотів би зіграти якусь головну роль, якусь велику роль або маленьку. Хотів би в цьому процесі взяти участь, саме у кіно. Не скажу, що роль мрії – зіграти військового абощо. Ні, я завжди вважав, що будь-яка моя роль важлива: хоч маленька на 3 секунди, хоч велика на 3 години. То для мене не має значення і амбіції не грають. Я всі свої ролі люблю, тому що це моя професія, це моя справа, це моє дитя. Це одна з моїх настанов собі – обов’язково, як повернусь, десь зіграю дуже чудово і корисно для всіх. А на власному досвіді хочу показати, що армія – це не вирок і не треба боятися. Чим нас буде більше, тим швидше ми переможемо.
