В Івано-Франківську 4-6 листопада пройшов чемпіонат України з паратенісу настільного. Уперше в цих змаганнях взяли участь військові ветерани
Минулого разу чемпіонат України з паратенісу настільного серед людей з ураженнями опорно-рухового апарату та порушеннями розвитку проводили ще у 2019 році. Спочатку через коронавірус, а потім через повномасштабну війну організацію національної першості довелося кілька разів відкладати. Тому змагання в Івано-Франківську стали довгоочікуваними не лише для початківців, а й для зірок українського спорту.
ПИТАННЯ, ЧИ ЗАЛИШАТИСЬ У СПОРТІ, НАВІТЬ НЕ СТОЯЛО
– Важливо, що цей чемпіонат відкрили. Є надія, що проведемо ще кубок України влітку. Для кожного зі спортсменів, які приїхали до Івано-Франківська, є можливість вибороти своє місце у професійному паралімпійському тенісі, – говорить головний суддя чемпіонату Василь Кушнір.
За його словами, у чемпіонаті України з паратенісу настільного серед осіб з ураженнями опорно-рухового апарату та порушеннями розумового та фізичного розвитку беруть участь спортсмени із 22-х областей. Це 72 учасники, які отримали можливість потрапити в основний склад паралімпійської національної збірної з настільного тенісу та в її резерв, щоб пізніше представляти Україну на міжнародному рівні.
Однозначно, каже головний суддя змагань, до національної збірної знову потрапить паралімпійський чемпіон з настільного тенісу у Парижі, заслужений майстер спорту України Віктор Дідух, який в Івано-Франківську черговою перемогою підтвердив свою відмінну спортивну форму.
– Я – чемпіон в особистому розряді, – уточнює Віктор Дідух.
Розповідає, що настільним тенісом займається 32 роки поспіль. У 2012-му через саркому кістки переніс ампутацію ноги. До того спортсмену зробили п’ять операцій. Повернутись у спорт на протезі, каже Віктор Дідух, йому було зовсім не важко. Тому вже у 2013 році він зіграв на універсіаді для здорових спортсменів, яка проходила тоді у Новій Каховці.
– Питання, чи залишатись у спорті, навіть не стояло. Я знав, що залишаюсь, але ще не розумів, на якому рівні зможу грати. Я ж усе життя займався тенісом. Тому, якби сам не грав, то просто тренував би інших спортсменів, і для цього в мене є вища спортивна освіта. Окрім тенісу, я не маю іншої роботи, – говорить Дідух.
Запевняє, що для паралімпійців достатньо тренуватися по 15-20 годин на тиждень. Хоча раніше він працював у спортзалі по 30-35 годин. І не лише з ракеткою, а й на тренажерах. Зазначає: аби здобути необхідний досвід, спортсмен має щонайменше двічі на місяць брати участь у змаганнях. Тому часто проводить спортивні зустрічі зі здоровими тенісистами.
Усі свої перемоги Дідух вважає важливими. Про «золото», отримане в Парижі, каже, що на Паралімпіаді-2024 старався зосередитися лише на грі й не думати про щось інше.
– Найважчою для мене там була чверть фіналу зі шведом, де я відбив матчбол (вирішальна подача, очко, що відділяє від перемоги, – авт.), коли програвав 2 очки у ході зустрічі. Чвертьфінали завжди найважчі… З представником Китаю у фіналі грати було вже психологічно легше, – пригадує спортсмен.
Нині Віктор Дідух у своєму рідному селі Андріївка, що на Львівщині, займається ще й тренерською роботою. Його підопічні – паралімпійці та діти, дві його доні 10 і 5 років. За словами спортсмена, тренерство допомагає йому підтримувати спортивну форму. Тому не відмовляє нікому, коли до нього звертаються за порадою.
– Чи зверталися до мене військові ветерани? Так. Вони часом приїжджають, і я з ними займаюсь у спортзалі. Бувало, що й команда ветеранів приїжджала на змагання. Вони і сьогодні грають поруч. Їхня гра зазвичай слабшого рівня, бо вони лише починають, – говорить Дідух.
ПРОПОВЗ 400 МЕТРІВ, АБИ ЗАПРОСИТИ ЕВАКУАЦІЮ
– Зіграти тут з паралімпійськими чемпіонами, майстрами спорту, кандидатами – це для нас дуже класно. У тенісі я самоучка, до війни грав лише з друзями вечорами. Професійно не займався, але перед цими змаганнями, коли вже встав на ноги, то кілька разів тренувався, – розповідає військовий ветеран Артем Хребет.
В Івано-Франківську він представляє столичну команду «Інваспорту». Артему 26 років, і він родом з Чернівців. До повномасштабної війни служив у прикордонному загоні. Подався на передову у березні 2022 року. Каже, не міг дочекатися виклику, тому пішов на фронт добровольцем.
– У перші дні повномасштабної у мене загинули багато друзів, знайомих. Мати і брат на той час були у Миколаївській області, де тривали великі бої. Тому я зібрався з думками, звільнився з роботи і пішов у військкомат. Це було 14 березня, а 16-го вже була відправка на фронт, – пригадує Артем.
У складі 107 бригади Тероборони ЗСУ Артем брав участь у боях на Донеччині та Луганщині. Побратими його знають за позивним «Гризлі». У червні 2023 року біля Макіївки «Гризлі» потрапив під масований артобстріл.
– Виїжджали на бойову позицію, не доїхали півтора-два кілометри. Нас обстріляли. Повезло лише в тому, що в мене були активні навушники, тож залишився при тямі. Нічого не бачив, бо сильно засліпило, зіниці були обпалені. Розумів: або я стікаю в машині кров’ю і ми всі гинемо, або щось роблю… Потім побратими розповіли, що я проповз близько 400 метрів до бойової позиції, аби запросити евакуацію. Дорогою до стабілізаційного пункту один наш воїн, на жаль, загинув. Вижили двоє – я і мій побратим, – розповідає Артем.
Після ампутації обох ніг рани у Артема довго не заживали. Тому стати на протези було непросто.
– Лікарі довго не могли розібратися, в чому проблема, робили пересадки шкіри… Протезували в Україні, у центрі «Без обмежень». Якщо будуть проблеми, то можу туди заїхати і якусь деталь замінити, – розповідає Артем.
Він на протезах уже чотири місяці. Спортивні отримав перед змаганнями у Мадриді, де виступав у складі національної збірної на змаганнях Strong Spirit’s Games у рамках фесту Arnold Classic Europe.
– Наша ветеранська збірна взяла там перше місце. Особисто я привіз дві золоті і дві бронзові медалі. Ми змагались із представниками Ірландії, Нідерландів. Але, якщо чесно, найсильнішими були наші українці. Так що ми переважно змагалися між собою, – посміхається Артем.
Він упевнений, що для ветерана соціалізація через спорт – дуже потужна справа. А тому вже має ідеї, аби якомога більше військових залучати до активного способу життя.
– З «Інваспортом» у Києві ми хочемо започаткувати ветеранські змагання з настільного тенісу. Є ідея розвивати цей рух. Тут, в Івано-Франківську, я програю, але для мене це – додаткові тренування, можна визначити рівень, до якого варто прагнути… Для мене великим прикладом є Віктор Дідух, – зізнається Артем і погоджується познайомити зі своєю командою.
КОМАНДА – ЯК МІЦНИЙ ЗАЛІЗНИЙ КУЛАК
– До нормального життя після війни ми повертаємо хлопців через фізкультурно-спортивну реабілітацію. У нас є не лише настільний теніс, а й інші види адаптивного спорту: плавання, академічне веслування, стрільба з лука, легка атлетика… У нас займаються майже 250 військових ветеранів. Сьогодні на першості з паратенісу настільного грають двоє переможців чемпіонату в Києві. Це перші їхні змагання такого рівня, – говорить заступник директора «Інваспорт» у Києві Вадим Гуцалюк.
На його думку, ветеранський спорт, який має великий запит у воюючій країні, потребує відповідного законодавства. А ініціатив, запевняє, є достатньо.
– Ветерани спочатку підтримували один одного на війні, а тепер – у спорті. Їхня команда – наче міцний залізний кулак… Чи були військові, які не витримували у нас? Ні. Ті, хто до нас приходять, як правило, залишаються і ще приводять побратимів. Ми стараємося нікого не випускати з гри, – посміхається Гуцалюк.
Сам він також стояв на захисті країни з 2014 року. Його бойовий позивний «Гуцул». Служив у 95 окремій десантно-штурмовій бригаді на Київщині, Донеччині, потім воював під Харковом. Демобілізувався у 2023 році.
– У мене було важке поранення, контузія, від якої я довго відходив. Потім пройшов фізкультурно-фізичну реабілітацію. Тоді й зрозумів, що можу теж допомагати хлопцям, бо я все випробував на собі. Вступив до Інституту фізичної культури та виховання, здобуваю фах тренера з фізичної реабілітації. Тому з ветеранами ми наче в одному підводному човні й розуміємо, коли він може йти догори, а коли – на дно, – жартує заступник керівника столичного «Інваспорту».
Вже більш серйозно він розповідає про свого побратима Олександра, якого тягнули через Ізюмський ліс пораненим. Каже, евакуація «трьохсотого» тривала більше двох годин.
– Я був у Олександра командиром, а тепер – наставник у спорті, – каже Вадим Гуцалюк і знайомить нас із тим самим сержантом Олександром Суковським, який вижив і тепер теж виступає на першості України з паратенісу.
РУКУ ВРЯТУВАЛИ, А ПАЛЕЦЬ ЗАЛИШИВСЯ В ЛІСІ
Олександр родом із Вінниці. До повномасштабної війни розвивав власний бізнес – виготовлення ексклюзивних тортів на замовлення. Справу довелось закрити через війну.
З 2015 року служив добровольцем у бригаді «Холодний Яр». Коли почалось повномасштабне вторгнення, поїхав із побратимами у Житомир. Звідти вже вирушив захищати країну у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Після того, як його врятували побратими, за життя Олександра серйозно боролися лікарі.
– Руку врятували. Осколок розбив її вщент. Поставили пластину. А палець не ампутували – він так і залишився в лісі. В теніс я все ж граю цією рукою. От так тримаю ракетку, – показує Суковський. – Раніше все робив лівою – їв, писав. А відколи права стала більш-менш працювати, то все роблю нею. В мене ще було наскрізне поранення ноги. Я з дитинства граю у футбол, то коли мене тягнули лісом, все думав: аби лише стати на ногу і знову грати.
Нині він працює в мілітарі-хабі, де допомагає іншим бійцям повернутися до цивільного життя. Каже, тиждень тому повернулися з Берегова, де грали у футбол у категорії 45+. Настільний теніс увійшов у його життя зовсім недавно.
– Які мої плани у спорті? Грати щонайменше до 80 років. Люди ще у 60 можуть вийти на поле і показати результат. Спорт у мене з дитинства і вже назавжди, – посміхається ветеран.
У ПЛАНАХ – НОВІ ЗМАГАННЯ
Вже за кілька днів після відкриття чемпіонату з паратенісу Вадим Гуцалюк на своїй сторінці у Фейсбуці написав, що захисники України, які отримали інвалідність унаслідок війни, спортсмени зі збірної Києва Артем Хребет та Олександр Суковський гідно виступили на змаганнях, хоч і не посіли призових місць. Проте отримали важливий змагальний досвід, адже їхніми суперниками стали майстри та кандидати у майстри спорту України.
Нині, за словами Гуцалюка, ветеранська команда, яка вперше виступила на українській першості з паратенісу, готуватиметься до нових спортивних зустрічей.
– Думаю, наступного разу на цих змаганнях наша команда буде більш чисельнішою, щонайменше п’ять спортсменів, – каже він.
Тим часом переможці національної першості з паратенісу настільного вже готуються представити Україну на міжнародному рівні. У планах – поїхати навесні на змагання в Італію. Також на паралімпійців чекають на турнірах у Польщі та Іспанії.
