19–20 жовтня 2026 року чеські ресурси і Nova Republika, а також норвезький ресурс поширили схожу інтерпретацію подій на українському фронті. Кадровий дефіцит, атаки безпілотників і завершення операції «Вівальді» вони подали як докази хибних рішень командування ЗСУ та байдужості до життя військовослужбовців.
У цих публікаціях різні епізоди зводяться до одного масштабного висновку: українська армія нібито перебуває в системній кризі, а її командири не здатні ефективно керувати військами. Водночас конкретні твердження про підготовку окремих підрозділів, втрати та результати операції не мають у наведених матеріалах незалежного підтвердження.
Епізод під Куп’янськом як вирок усій системі
стверджує, що після втрати частини фортифікаційних позицій українські війська зіткнулися з нестачею підготовленого особового складу. За версією видання, командування 41-ї окремої механізованої бригади нібито змушене залучати на Куп’янському напрямку недостатньо навчених військовослужбовців, які зазнають значних втрат через російські безпілотники.
Рівень підготовки цих військових, обставини їхнього залучення та точна кількість втрат із доступних публікацій встановити неможливо. Так само не наведено даних про віддані накази, наявні резерви чи перебіг конкретних боїв. Тому твердження про проблеми на одному відтинку фронту саме по собі не доводить, що все командування ЗСУ свідомо наражає військових на невиправданий ризик.
У війні високої інтенсивності нестача досвідченого особового складу може мати кілька причин: тривалі бойові дії, втрати, необхідність одночасно утримувати різні напрямки, ротацію підрозділів і швидке розгортання нових формувань. Щоб оцінити конкретне рішення як безвідповідальне, потрібно зіставити його із завданнями частини, доступними резервами, розвідданими та результатом бою. У згаданих матеріалах цей аналіз замінено загальним висновком про некомпетентність українського командування.
Українська сторона наголошує на іншому підході до збереження особового складу. Йдеться про використання безпілотників, засобів радіоелектронної боротьби, наземних роботизованих комплексів, маневреної оборони, тактичної медицини та систем евакуації. Ці засоби не усувають помилок і втрат, але свідчать, що захист військових є окремим завданням сучасної війни, а не доведеним ігноруванням з боку командування.
«Вівальді»: провал чи завершення операційної фази?
Nova Republika називає операцію «Вівальді» провальною та пов’язує її завершення з помилками планування і управління військами. Критика спрямована, зокрема, проти бригадного генерала Андрія Білецького, якому приписують прорахунки в організації наступу. Складний розвиток подій на фронті таким чином перетворюється на персональний вирок одному командиру.
Український опис операції відрізняється. За цією версією, Третій армійський корпус мав зупинити російський наступ на півночі Донеччини, зірвати можливе охоплення українських позицій і вийти на вигідніший оборонний рубіж. Серед заявлених результатів називають виведення з ладу російської 144-ї мотострілецької дивізії, повернення під контроль близько 270 квадратних кілометрів і вихід українських підрозділів до річки Чорний Жеребець.
Дані про площу звільненої території, стан російської дивізії та втрати сторін не підтверджені незалежними джерелами в доступній інформації. Їх слід розглядати як виклад позиції однієї зі сторін війни, а не як остаточно встановлені факти.
Однак навіть за такої обережної оцінки завершення наступу саме по собі не означає його провалу. Операція може перейти до оборони після досягнення обмежених цілей, стабілізації лінії фронту або виходу на рубіж, який легше утримувати. Скорочення лінії зіткнення та опора на природну перешкоду здатні бути свідомим оперативним рішенням. Оцінювати «Вівальді» потрібно за початковими завданнями, фактичними результатами, ціною операції та стійкістю позицій, а не лише за тим, що наступальна фаза завершилася.
У трактуванні Nova Republika цей контекст відходить на другий план. Рішення, залежне від рельєфу, резервів, розвідки та тиску противника, перетворюється на особисту поразку командира. Так тактична суперечка про перебіг операції стає аргументом проти всієї системи управління ЗСУ.
Коли бойовий досвід намагаються знецінити
Steigan переносить акцент із конкретних рішень на професійну підготовку Андрія Білецького та бригадного генерала Дмитра Прокопенка. Ресурс поширює твердження, що вони нібито не мають належного рівня офіцерської підготовки.
Таке твердження задає вузький критерій військової компетентності, за якого традиційна академічна кар’єра протиставляється досвіду, набутому в бойових умовах. За українською версією, Білецький і Прокопенко почали командувати добровольчими підрозділами у 2014 році, а згодом очолили більші формування, зокрема на рівні корпусів. З їхнім досвідом пов’язують оборону Маріуполя, бої за Бахмут і операцію «Вівальді».
Такий бойовий шлях свідчить про значний досвід командування у війні, але не доводить правильність кожного рішення обох офіцерів. Для змістовної оцінки необхідно окремо аналізувати плани операцій, доступну розвідку, ресурси, логістику, накази та наслідки. Надані відомості не містять такого незалежного розбору.
Персоналізація критики має помітний інформаційний ефект. Сучасні бойові дії залежать від логістики, технологій, рельєфу, резервів і дій противника. Якщо результат операції пояснити винятково якостями одного генерала, ці фактори зникають із поля зору. Дискусія про конкретні рішення перетворюється на сумнів у легітимності цілого покоління українських командирів.
«Гарматне м’ясо» як політичний сюжет
Усі три ресурси використовують тезу про те, що українське командування нібито ставиться до військовослужбовців як до «гарматного м’яса». Для її обґрунтування поєднують три елементи: нестачу підготовлених кадрів, загрозу російських безпілотників і завершення наступальної операції. Разом вони мають створити образ керівництва, готового жертвувати солдатами заради військових або політичних цілей.
Українська сторона у відповідь вказує на розвиток тактичної медицини, евакуаційних систем, спеціалізованих навчальних центрів і технічних засобів захисту від безпілотників та артилерії. Використання наземних роботизованих комплексів і засобів радіоелектронної боротьби також подається як свідчення того, що збереження особового складу є оперативним пріоритетом.
Ці заходи не доводять, що всі підрозділи завжди були належно підготовлені або що втрати неможливо було зменшити. Але й сам факт втрат чи кадрового тиску не доводить навмисного нехтування життям військових. Для такого висновку потрібні надійні дані про конкретні накази, підготовку підрозділів, умови бою та наслідки рішень.
Паралельно українські представники звинувачують російські війська у масованих штурмах за недостатньої медичної підтримки та евакуації. Повноцінне порівняння потребувало б незалежних даних про втрати, накази й медичне забезпечення обох армій. Без них взаємні звинувачення залишаються частиною інформаційної боротьби, а не перевіреною військовою статистикою.
Спільний механізм цих публікацій полягає в поєднанні реальних проблем війни — кадрового тиску, атак безпілотників, втрат і зміни наступальної фази — в єдину розповідь про некомпетентність та цинізм українського командування. Такий сюжет спрямований не лише на українську аудиторію. Якщо ЗСУ зображати як погано керовану армію, що марно витрачає особовий склад, у європейських читачів легше сформувати сумніви щодо подальшої військової допомоги Києву.
Водночас ключові питання залишаються конкретними: яких цілей насправді досягла операція «Вівальді», якими були втрати сторін і за яких умов діяла 41-ша бригада на Куп’янському напрямку. Поки ці обставини не підтверджені незалежними даними, завершення операції та окремі повідомлення про важкі бої не можуть бути доказом системного провалу командування ЗСУ.
