Індія та Пакистан знов на межі війни. Щоб зрозуміти, що відбувається між ними зараз, та кому це найбільше вигідно, потрібно повернутися до витоків кризи.
Уявімо, що колись була величезна імперія, керована іноземною династією. Але ця імперія розпалася. Після чого її вирішили “збирати” знов, але вже у вигляді федерації. Однак частина вже “не імперії”, яка має відмінності по вірі, мові, політичному та соціальному устрою, вирішила цьому опиратися й утворила власну державу. Яку нова федерація сприймає як “сепаратистів”, а оця нова молода держава, навпаки, вважає “своїми” суміжні території “імперії-федерації”, бо там проживає населення, що говорить такою ж мовою та сповідує ту ж релігію.
Ні, зараз ми не про Україну та Росію, а про Пакистан та Індію. Дійсно, загалом ситуація схожа, але кардинально інша у деталях. Наприклад, обидві країни – ядерні…
Так, весь континент Індостан колись був однією Імперією Великих Моголів, яка була утворена у 16 сторіччі… афганськими племенами загарбників, які вважали себе нащадками Чингізхана (звідти й “моголи” – “монголи”).
Згодом, після занепаду, імперія розпалася на купу автономних князівств, але з формальною владою імператора, титул якого отримала британська королева. Це важливо, адже технічно велика Індія ніколи не була у складі Великобританії – просто в них був спільний монарх. Який відмовився від корони у 1940-ві, коли Британська Імперія “надірвалася”, й військові сили вже були нездатні утримувати всі свої незліченні колонії по світу.
І передали цю владу самим індійцям – тобто місцевим раджам-князям. Незалежність від британців настала у 1947 році. Після чого почався процес “перезбирання” Індії уже як демократичної федерації. Раджі мали підтвердити свою участь у новій державі, в обмін на автономію та, часто, високий пост у місцевій адміністрації.
Умовно – перестати бути тираном-князем, але залишитися цілком демократичним губернатором автономного регіону. Саме тому, наприклад, у Індії досі “штати” (“держави”), а не які-небудь “області” – бо формально це окремі державні утворення. Але фактично – це, все ж, лише регіональні адміністрації, але з дуже широким рівнем свобод та прав.
Через таку “вольницю”, до речі, так і не вдається перетворити Індію на “новий Китай” з точки зору промисловості – бо Китай став “тигром” лише завдяки жорсткій диктатурі, а у хаотичній Індії це неможливо.
І так склалося, що більшість князів за часів великих моголів були індуїстами. А ось населення часто-густо – ні. На півночі у 1940-ві, на кордоні з Афганістаном та Іраном, мусульмани складали більшість населення – до 90%. А у Кашмирі – до 80%. Але правив тим же Кашміром раджа-індуїст, який, звісно, захотів увійти до складу великої Індії, щоб зберегти владу. Тому місцеве мусульманське населення, за допомогою пуштунів та інших “добровольців” з півночі, підняло повстання.
Слід додати, що трохи раніше мусульмани та мусульманські раджі (яких хоч й було відносно небагато, але вони керували відносно компактно – на півночі Індії, вздовж кордону з Афганістаном) після 1947 року оголосили про створення своєї держави – Пакистану.
Іслам став поширеним у Індії, бо пропонував альтернативу кастовій системі, якою задоволені були всі, крім “недоторканих” – внутрішніх вигнанців, яким дозволяється робити лише найбруднішу та найогиднішу роботу. А іслам пропонує рівність навіть “недоторканим”, яких у Індії мільйони. Згодом ця рівність сподобалася й князям, і пішло-поїхало… Зрештою чи не половина Індії була заселена мусульманами.
Так ось, Пакистан оголосив про свою незалежність одночасно і від Британії, і від Індії. Й почав теж “збирати” землі, де більшість населення складали мусульмани. Індія на початку хоч і була великою, але через купу народів та розбіжностей, не мала єдності. Тому спочатку пакистанці мали успіх.
Але вже наприкінці 1940-х індійці змогли більш-менш зібратися та дати відсіч Пакистану у тому ж Кашмірі і не тільки. Через що Кашмір та всі спільні ділянки залишилися розділеними й жодна зі сторін не досягла перемоги. Сталася ситуація “ані миру, ані війни”, яка триває до сьогодні.
Це була Перша індо-пакистанська війна 1947-1949 років. Перша з трьох – “рімейки” вони робили у 1965 та 1971 роках. А ще були два великі “конфлікти” за регіони Сіачен (1984-2003) та Каргіл (1999), які війнами не вважаються, бо називати їх так було політично не вигідно (санкції за порушення попереднього миру). Тому – “конфлікт” або “спеціальна військова операція” (ви ж не думали, що таке вигадали росіяни?). А ще пакистанці досі не визнають, що то їхні вояки діяли “під чужим прапором” проти індійців у Каргілі. Але індійці це добре пам’ятають, що й стало приводом для конфлікту вже зараз.
Як бачимо, військове протистояння обох країн є “хронічним”, бо жодна зі сторін нездатна перемогти.
“Інтриги” додає те, що поряд знаходиться Китай. Який після захоплення Тибету вийшов на кордони з Індією. Більше того, він претендує на регіони Індії, населені буддистами. Ті, щоправда, якраз і втекли від влади Компартії Китаю. Проте сама Компартія про них не забула й постійно рветься “захищати”. А “захищати” вона їх планує – увага – у тому ж-таки Кашмірі. А це об’єднує Китай та Пакистан проти спільного ворога – Індії.
Власне, 1960-ті й пройшли під знаком спроб китайців та пакистанців разом подолати Індію, яка вже більш-менш оклигала після криз та, за підтримки СРСР, змогла спірні території втримати, хоча й не всі. З того часу там досі люблять Кремль і не дуже люблять США, які постачали пакистанцям зброю “для боротьби з комуністами” у Афганістані, але більша частина цієї зброї якраз йшла на війну проти Індії.
І, ось, ми переходимо, нарешті, до сьогодення. З тим, з чого почався черговий конфлікт не варто довго розбиратися. Бо коли фактично йде столітня війна, причину знайти не важко. Достатньо сказати, що якісь “мутні” раніше маловідомі терористи зробили теракт в Індії.
Індійці, згадавши, що різних повстанців-ісламістів “за звичкою” підтримує Пакистан – тицьнули й цього разу пальцем у Ісламабад (без надійних доказів, втім). Але теракти на спірних територіях стаються, на жаль, періодично. І далеко не за всіма стоїть Пакистан, адже теракти стаються і у самому Пакистані.
Але тепер, у відповідь на теракт, хай і пропакистанських бойовиків, але не пакистанських регулярних військ, індійці “відключили” Пакистан від води, перекривши дамби на річці Інд. Що ж сталося саме зараз, що індійці пішли на розрив старих мирних угод, яких дотримувалися ще з 1960-х? А стався Трамп. При якому “світовий поліцейській” пішов у “відгул”.
Більше того – пустився берега, бо сам Трамп хоче загарбати чи-то Гренландію, чи-то Канаду, чи-то Газу з Панамою – зважаючи на те, з якої ноги встане.
І всі у світі, хто хотів щось “урвати” у сусіда, але кому раніше “давала по руках” “світова спільнота” зі США на чолі, відчули, що прийшов час можливостей.
А прецедентом до цього стала російсько-українська війна та те, що, фактично, Трамп пропонує залишити Кремлю все, що він тимчасово загарбав в Україні. Саме тому так важливий прецедент з Кримом – бо це “скринька Пандори” для всієї планети. Втім, для Трампа з його загарбницькими намірами, теж вкрай важливо отримати такий прецедент. Бо інакше про Гренландію можна забути.
Крім того, Трамп вбачає значні перспективи у поставках зброї одночасну й Пакистану, й Індії, щоб витіснити з цих ринків РФ, яка не здатна щось запропонувати після “декласування” російської “аналоговнєтної” зброї українцями. Тому він пропонує лише “посередництво”. Так само як і РФ, до речі, де мають ті ж самі наміри – заробити гроші та політичні бали, “мирячи” й озброюючи обидві сторони.
Однак головним отримувачем вигоди від нової індо-пакистанської війни стане зовсім не США, а Китай. Так, США зараз офіційно “не мають позиції” щодо індо-пакистанського конфлікту, але от Китай має – він цілком на боці Пакистану, про що нещодавно заявив офіційно. І він роками озброював Пакистан, витискаючи звідти американських зброярів.
Зараз ситуація така, що Індія, яка має військовий бюджет у багато разів більший за Пакистан, відповідно до рейтингу SIPRI, вважає, що має достатньо сил, щоб перемогти розділений політичною й економічною кризою Пакистан, який і без того значно менший за територією та населенням. Дійсно, у пакистанців все складно, а військовий бюджет – лише 10 мільярдів доларів проти 86 мільярдів у Індії.
Але на боці Ісламабаду виступає КНР. І з урахуванням потужностей китайців баланс буде вже на користь Пакистану. Бо китайський військовий бюджет 314 мільярдів доларів – тут вже індійцям у теорії немає шансів тягатися.
Хоча є важливий нюанс – війна ця проходить у найвищих горах планети й чисельність військ та кількість танків там не так важлива, бо танки не вміють їздити вертикально. Це війна засідок та партизанів, що нівелює великі бюджети.
Тобто, великої війни не хоче ніхто. Але всі хочуть “маленьку переможну”, всім потрібний “зручний ворог”, за “класикою”, так би мовити. Китай також хоче “підсвітити” цю кризу, щоб зупинити відтік західних виробництв з КНР до Індії на тлі нових мит Трампа. Показово, що новий індо-пакистанський конфлікт “спалахнув” день-у-день, коли стало відомо, що з Китаю свої фабрики Apple виводить до Індії. Чисто співпадіння, звісно… Але на користь КНР.
Так само, як і вибух у іранському порті саме у день перемовин Ірану зі США. Так, Китай теж отримує найбільше користі від антиіранських санкцій, адже є чи не монопольним закупівельником іранської нафти з величезним дисконтом. Як і з РФ, до речі. Там одночасно з перемовинами зі США (де серед пунктів США пропонували зняття антиросійських санкцій), раптово і без українських дронів (що дивно) стався вибух на військовому складі.
Сліду КНР ніде немає, але саме Китай отримує головну користь від антиіранських та антиросійських санкцій, а також від індо-пакистанської суперечки. Чи то так просто саме стається, чи то ні (не будемо у конспірологію), але будь-які спроби Трампа “заробити” на старих конфліктах через “угоди” натикаються на раптові “чорні лебеді”, які ці спроби порушують.
І якщо раптовий вибух на російських складах ГРАУ Україні вигідний, то ось конфлікт з Іраном та між Пакистаном та Індією нам на шкоду. Зняття санкцій з Ірану важливе в обмін на зупинку підтримки РФ. Ми тоді отримаємо “комбо” – зупинку поставок до РФ іранської зброї й снарядів, заміщення російської нафти дешевою іранською у ЄС та ін. Цей іранський порт, до речі, був важливим для поставок до Пакистану.
Також є певні чутки у західних ЗМІ, що, як колись Україна у 90-ті поставляла до Пакистану танки та зброю, так і зараз пакистанці можуть поставляти до нас снаряди через “Чеську ініціативу” (звісно, не офіційно). А якщо в них самих війна, то снаряди вони будуть накопичувати, а не продавати.
Та й Індія є власником купи радянсько/російської зброї, яка вже не є дуже актуальною, але яку ми мали шанси отримати, якби Захід запропонував “замістити” її на озброєння натівського зразку (над чим, наприклад, досить активно працювали французи та британці).
Тож, будемо бажати пакистанцям та індійцям, та загалом Азії у самому широкому розумінні – миру та злагоди. Бо це вигідно і нам, і жителям цього континенту. Натомість війни по світу нам категорично не вигідні, бо дають більше можливостей тому ж Кремлю “торгувати” впливом, в обмін на поступки США та інших держав по підтримці України. А найбільше дивідендів отримує Китай. Який обрав протилежну до нас сторону, хоча не є нашим супротивником. Скоріше – конкурентом до того, за що виступає ЄС та Україна.
