У містечку Вижниці майстри народного мистецтва провели виставку своїх виробів, відомих навіть за кордоном
Ткацтво, різьбярство, традиційна вишивка, бісероплетіння, писанкарство, в’язання, виготовлення маланкарських масок та дефіле в народному вбранні. Усі ці та інші види народного мистецтва представляли дев’ять громад Вижницького району і два мистецькі навчальні заклади. У рамках проведення форуму з питань утвердження національної ідентичності організували показ народного мистецтва та ремесел. Окрім виставки, митці народного промислу обговорили можливості їх збереження та подальшого розвитку. Насолодитися побаченим та доторкнутися до представлених виробів мав можливість і кореспондент Укрінформу.
ПОЄДНАТИ СУЧАСНЕ З НАРОДНИМ
На початку заходу молодіжні й дитячі творчі колективи Вижниччини «зарядили» присутніх позитивним настроєм. Заграли колоритну місцеву музику на трембітах, цимбалах, сопілках та інших притаманних цьому регіону інструментах. А також показали танці народів, які традиційно проживали у гірських районах Буковини: українців, поляків, євреїв, німців.
Далі на глядачів чекало модне дефіле. Студенти Вижницького фахового коледжу мистецтв та дизайну імені Василя Шкрібляка демонстрували елементи народного вбрання, які зберігаються у місцевому музеї, а також сучасні розробки одягу випускників закладу.
У коледжі функціонує студія моделей «Folkart», яка популяризує розвиток одягового мистецтва й художньо-естетичного смаку молоді. За словами керівниці студії, викладачки коледжу Зіновії Сірецької, представлена на виставці колекція одягу складалася з двох частин.
– У першій частині нашого представлення студенти виходили в народному одязі, що зберігається в музеї старожитностей Вижницького коледжу. Це жіночі та чоловічі костюми, які носили в різний період мешканці гірських громад Буковини. Друга частина показаної колекції є витвором наших студентів. Це їхні курсові та дипломні роботи. Вони на основі народного вбрання створили сукні із сучасними дизайном, кроєм тощо», – розповідає викладачка коледжу мистецтв та дизайну.
За її словами, моделі-студенти показали сім різних костюмів старовинного народного одягу і таку ж кількість сучасного вбрання. На думку організаторів, ця колекція свідчить про повернення в моду елементів одягу наших предків. І під час створення нового одягу молодь щоразу частіше опирається на звичаї і традиції краю, в якому живуть.
Далі свої здобутки показали місцеві громади та майстри і майстрині народної творчості, які привезли на виставку вишиваний одяг, різьбарські вироби.
Зокрема, представники Конятинської громади поруч із витканими виробами, невеличкою колекцією писанок та вишиванок виставили кілька картин нетрадиційного ткацтва. Кажуть, що їх створили вихованці місцевого дитячого гуртка.
– На картинах ми зображуємо наші народні традиції і звичаї. Тут бачимо колядування та посівну. Спочатку визначаємося із зображенням, створюємо ескіз, а потім стилізуємо фігурки та виготовляємо з них картини. Кожну деталь малюємо на картоні, вирізаємо та обмотуємо нитками. Далі це все склеюємо на полотні, – пояснює вчителька образотворчого мистецтва місцевої школи Марія Паучак.
За її словами, процес виготовлення однієї такої картини для гуртка з 8–10 людей триватиме близько двох тижнів. За умови, якщо працювати над нею по кілька годин на день.
ВІЙНА ДАЛА РОЗУМІННЯ НЕОБХІДНОСТІ ВІДНОВИТИ І ПОПУЛЯРИЗУВАТИ НАШЕ, УКРАЇНСЬКЕ
Неподалік, біля виставки культурних надбань Путильщини, мою увагу привертає дівчина в національному вбранні. Поверх вишитої блузи в неї – «кожушок», сшитий нібито з килима. Поряд на стелажі розкладені речі народної творчості й поверх них напис «DжерGа». Представляє їх молода майстриня Вероніка Порох.
– Це майстерня ткацтва виробів з натуральної вовни за прадавньою гуцульською технологією. Ми виготовляємо ліжники, гуні – це такий, як на мені, жилет із вовни, – показує майстриня на своє верхнє вбрання. – Також виробляємо сумочки, теплі шкарпетки, торбинки. Можемо демонструвати охочим майстеркласи з виготовлення усіх цих вовняних речей.
За її словами, назва їхнього виробництва вовняних речей походить від гуцульського слова «Джерґа». Так називали спеціальний ліжник, який був 80 сантиметрів завдовжки та 40 завширшки. Раніше, ще в минулому столітті, у селищі Путилі працювала фабрика з виготовлення ліжників та із часом виробництво занепало.
– У нашій родині з покоління в покоління передають знання і майстерність виготовлення ліжників та інших виробів з овечої вовни. І тепер ми з мамою та бабусею хочемо відновити традиції, – розповідає Вероніка.
Відроджувати цей промисел родина Порохів почала з 2022 року. Кажуть, що повномасштабне російське вторгнення стало своєрідним поштовхом для повернення до рідних коренів. Наразі родина обладнала у селищі майстерню-музей ткацтва вовняних виробів. Найстарші з родини відповідають за матеріал. Адже бабуся і дідусь Вероніки – вівчарі. Кожної весни овечок стрижуть, далі обробляють вовну, отримуючи необхідний для ткацтва матеріал. Популяризують свою роботу за допомогою соцмереж.
– Мама ще з дитинства займалася ткацтвом разом із бабусею, їй це подобалося. Але потім якось було не до того. А коли почалася велика війна, це дало більше розуміння необхідності відновити і популяризувати наше українське, народне. Тепер більше нашими виробами цікавляться люди зі східних і південних регіонів країни. Також маємо замовлення з-за кордону. Зокрема, з Канади, Німеччини, США, – стверджує молода майстриня.
МАСКИ, ЩО ЇДУТЬ НА КАРНАВАЛ У БРАЗИЛІЮ
На сімейний бізнес перетворили і виготовлення масок для святкування традиційної Маланки Лідія та Василь Столяри. Цією справою подружжя займається вже близько 20 років поспіль, усього навчилися самостійно. Чоловік виготовляє форму для маски, макет, а дружина розфарбовує виріб.
– Я ще з малих років любив святкування Маланки, яке в нас називають Переберія. Бо усі того дня переодягаються. І перший раз я спробував самостійно виготовити маску ще в шостому класі, – пригадує Василь Столяр. – Мені один наш вашківецький майстер показав, як то робити. Тоді я створив свою першу маску. Але потім я цю справу закинув. Вивчився, почав працювати, одружився. Та із часом виникла потреба у масках для святкування Маланки. Ті маски, які мав, зносилися, а нових було важко дістати. Я розповів дружині, що колись у дитинстві умів робити їх сам, вона підтримала. Сказала: пробуй знову. І я виготовив одну, потім другу. Того першого року зробив майже 20 масок.
Відтоді Василь узявся за роботу. Чоловік каже, що бували сезони, коли доводилося робити 300 масок. Спочатку до Маланки їх замовляли жителі Вашківців, потім довколишніх сіл. Далі слава про майстра досягла сусідніх областей, замовлень ставало більше.
– Я знаю, що наші маски вже побували і на найвідомішому карнавалі у Ріо-де-Жанейро. Також їх купували у Франції, США, Нідерландах, Португалії. Навіть цього літа до нас приїздили представники української діаспори з Канади, ми показували, розповідали, як це все робимо. Вони придбали для себе кілька наших виробів, – каже майстер.
За його словами, для повного циклу виготовлення однієї маски потрібно сім днів. Спочатку роблять форму, потім знімають зліпок із форми, на який клеять шість шарів матерії. Виріб має добу сохнути, потім із маски вирубують очі, ніс, рот. І вже далі за нього береться дружина Василя Столяра, Лідія. Вона розмальовує їх акриловими фарбами, а після висихання покривають лаком.
Подружжя Столярів розповідає, що їхні маланкарські маски використовували і під час знімання фільму «Памфір». Щоправда, лише в епізодах. Головними там були маски з Красноїльська.
СЛОВОМ, ДІЛОМ І ПРИКЛАДОМ
Після представлення здобутків народного мистецтва та ремесел громад Вижниччини присутні провели круглий стіл. На ньому обговорили питання збереження історико-культурної спадщини та способи утвердження національної ідентичності у регіоні. Думки представників культури з цього питання виклали у загальній резолюції.
– На мою думку, національну ідентичність можна демонструвати словом, ділом і прикладом. Отже, ми повинні думати, що кажемо, як кажемо, якою мовою спілкуємося, чи поважаємо діалекти тих людей, які проживають у різних куточках нашої країни, – каже етнограф, директор Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк. – Другий аспект, на якому я хотів би наголосити, – це приклад. Чи ми одягаємо вишиванку лише на показ, що межує з нехорошою такою «шароварщиною». Чи наш приклад є щирим, яскравим. Чи ми так щоденно живемо, а за нами дивляться наші діти й онуки. І третій аспект – це те, що ми робимо. Чи ми лише спілкуємося на тему пошуку і збереження національної ідентичності, водночас самі для цього нічого не робимо. Чи ми проводимо такі заходи, що є саме тією дією, тією роботою, до якої долучилися більшість із присутніх. Це дія, яка дасть результати.
Для відзначення важливості продовження традиційних народних ремесел майстрам та учасникам культурної програми вручили почесні грамоти.
