Український режисер і продюсер Олексій Комаровський переконаний: дитяче кіно під час війни не обов’язково має говорити з дитиною про війну. Іноді його важливіша місія — повернути відчуття безпеки, залишити місце для мрій і допомогти українським дітям, розкиданим по світу, не втратити зв’язок із мовою та домом.
В ексклюзивному інтерв’ю Yabl режисер розповів, чому не показував би воєнних фільмів дітям до дванадцяти років, як українські історії формують ідентичність без повчань і чому справжній успіх дитячого кіно вимірюється не касовими зборами.
Не додавати дитині ще більше тривоги
Межа між чесною розмовою та захистом від травматичного досвіду, на думку Комаровського, насамперед залежить від віку. Дітям до дванадцяти років він не радив би дивитися фільми про війну: жорстокої реальності в їхньому житті й без того достатньо.
Для молодшої аудиторії режисер обирає історії про дружбу, мрії, природу, тварин і людські стосунки. Навіть боротьбу зі злом, вважає він, краще подавати в м’якшій казковій або фентезійній формі.
Після 24 лютого небезпека стала постійним фоном українського життя — вона не зникає навіть тоді, коли про неї мовчать. Саме тому гумор, надія та світлі емоції в дитячому кіно тепер для режисера не прикраса, а необхідна противага навколишній тривозі.
«Дитина отримує достатньо тривоги ззовні. Кіно — не те місце, де їй має додаватися ще», — пояснює Комаровський.
Ідентичність, у яку закохують
Дитяче кіно може формувати національну ідентичність, але не через прямі настанови. Комаровський формулює це просто: «Ідентичність не нав’язують — у неї закохують. Особливо дітей».
Дорослого можна переконувати аргументами. Дитина натомість довіряє історії, у яку повірила. Тому український культурний простір у фільмі має бути природним: герої розмовляють українською, живуть у впізнаваному місті, зустрічають українських магічних істот і жартують так, як жартують удома.
У такому світі немає повчальної указки. Дитина просто проживає історію разом із персонажами — і поступово сприймає українське як своє.
Кожен новий дитячий фільм, переконаний режисер, є інвестицією не лише в кінематограф. Це також вибір героїв, цінностей і сюжетів, із якими виростатиме наступне покоління.
За словами Комаровського, цього року він став єдиним українським режисером, який зняв дитячий фільм. Водночас новий поштовх галузі має дати державна програма «Тисячовесна», яку Міністерство культури реалізує разом із Держкіно. Її загальний бюджет становить 4 млрд грн і охоплює музику, візуальне мистецтво, кіно, серіали, дитячий контент та анімацію.
Комаровського запросили стати одним з експертів програми. Він говорить, що вже побачив нові ідеї у сфері дитячого контенту, а головним завданням держави й індустрії називає створення справжнього вибору якісних українських історій.
Україномовна кімната для дітей за кордоном
Особливого значення українське кіно набуває для дітей, які через війну опинилися за межами країни.
«Для дитини за кордоном українське кіно — це, можливо, єдина україномовна кімната, до якої вона заходить добровільно», — каже режисер.
У школі, під час спілкування з друзями та перегляду розважального контенту дитина щодня користується іншою мовою. Українська поступово може залишитися лише мовою домашніх розмов. Натомість фільм із близькими вулицями, героями, інтонаціями й гумором повертає зв’язок без примусу та обов’язкового «треба».
«Дім у такому випадку — не географія, а мова, яку хочеться чути знову», — пояснює Комаровський.
Кіно дає змогу зберігати цей зв’язок через задоволення. Дитина не виконує культурний обов’язок — вона дивиться цікаву історію, сміється, хвилюється за персонажів і водночас залишається всередині українського мовного простору.
Фільм, який не завершується після титрів
Після перегляду свого дитячого фентезі «Хрещатик 48/2» Комаровський хоче залишити дитині не готову відповідь, а живий інтерес.
Це розуміння прийшло під час показів, коли діти після сеансів одразу починали розпитувати про героїв: чому вони вчинили саме так, що з ними сталося і чи матиме історія продовження.
Для режисера такі запитання важливіші за звичайне «мені сподобалося». Якщо дитина продовжує думати про персонажів дорогою додому, історія не завершилася разом із фінальними титрами.
Так само працюють репліки, які глядачі починають цитувати в повсякденному житті, або бажання побачити наживо місця, показані на екрані. У цей момент кіно виходить за межі залу й стає частиною дитячого досвіду.
Кіно, доступне не лише в кінотеатрах
Водночас далеко не кожна українська дитина може дозволити собі похід до кінотеатру. У багатьох просто немає такого доступу. Тому команда «Хрещатика 48/2» шукає інші способи зустрічі з аудиторією.
У межах національного безкоштовного кінотуру стрічку показували в дитячих таборах і центрах, де її побачили тисячі дітей. Разом із Міністерством культури та Держкіно також започаткували ініціативу «КІНО&КНИГИ»: протягом літа фільм безкоштовно демонструють у понад 150 бібліотеках. Очікується, що ці покази охоплять близько 10 тисяч дітей.
Наступним кроком має стати проєкт «КІНО&УРОК», покликаний привести українське дитяче кіно до шкіл на початку навчального року.
Комаровський переконаний: якщо сотні тисяч дітей побачать український фільм, запам’ятають його персонажів і понесуть пережиті емоції далі, це і буде справжнім успіхом. У дитячому кіно, наголошує він, головним показником не можуть бути лише касові збори.
Не про дитинство, а для дитинства
Найбільшим страхом під час роботи над дитячим фільмом для Комаровського були не технічні труднощі. Він боявся створити стрічку, яка більше сподобається дорослим, ніж дітям.
Дитяче кіно легко зробити зворушливим і зручним для батьків, але водночас нечесним із молодшим глядачем. Тому найважливіше для режисера — не дивитися на дитинство лише очима дорослого.
«Найстрашніше — прорахуватися і зняти кіно про дитинство, а не для дитинства», — підсумовує Олексій Комаровський.
