Дві багатодітні родини з Херсонщини отримали завдяки Естонії нові оселі в Житомирі, загальна площа кожного будинку – понад 200 квадратних метрів
Свого часу батьки двох багатодітних сімей з Херсонщини наважилися на евакуацію, рятуючи дітей від обстрілів та окупації. Все, що родини могли взяти з дому, це сумки з речами і спогади про часи, коли вони були там щасливими.
За плечима цих двох сімей – чимало горя та сліз, які принесли їм росіяни. Майже три роки тому доля занесла їх у Житомир. Місто огорнуло родини своїм теплом і турботою та стало для них новим домом.
Днями батьки та діти переступили поріг нових осель, побудованих за кошти Естонії, яка від початку повномасштабної війни стала надійним партнером Житомирщини.
ДИТИНСТВО В БЕЗПЕЧНОМУ І ТЕПЛОМУ ДОМІ
Два сучасні будинки зведені в приватному секторі одного зі спальних мікрорайонів Житомира. Поруч є зупинка громадського транспорту та маленький магазинчик, а трохи далі – амбулаторія, парк, школи, дитсадки, супермаркети і зручна транспортна розв’язка.
Біля будинків майорять прапори України та Естонії, а на паркані розміщені банери з гербом Житомира та емблемою Естонського центру міжнародного розвитку і написом «Від народу Естонії». Благоустрій тут уже завершили, навіть облаштували газони, дитячий майданчик та підсвітили альтанку посеред двору.
За інформацією Естонського центру міжнародного розвитку (EstDev), житло збудоване за фінансування уряду Естонії і з урахуванням найкращих європейських практик. Кожен будинок має площу 212 кв., на якій розміщені 7 спалень і чотири ванні кімнати. У дворі також облаштували укриття. Роботи виконувала українська компанія спільно з естонським субпідрядником.
Там додали, що Естонія вже побудувала на Житомирщині три дитячі будинки сімейного типу. Зокрема, перший із них звели минулого літа у Гришківцях в межах ініціативи Фундації Олени Зеленської «Адреса дитинства». Вартість будівництва усіх трьох будинків становить близько 2 млн євро. Окрім того, в області планують звести ще дві такі оселі для дитбудинків сімейного типу.
Як зауважив міністр закордонних справ Естонії Маргус Цахкна, який приїздив на відкриття цих двох будинків, загарбницька війна Росії в Україні завдала надзвичайних страждань тисячам дітей, багато з яких втратили домівки, сім’ї та близьких.
«Ключі від двох будинків сімейного типу, які я передав, дозволять двом великим родинам мати дитинство в безпечному теплому домі. Щоб довести війну до переможного кінця, українцям необхідно зберегти надію на краще та безпечніше майбутнє. Підтримка у відбудові України, безсумнівно, дасть таку надію», – додав міністр.
«ВЖЕ НЕМАЄ ТІЄЇ НОВОВОРОНЦОВКИ, ЯКОЮ ВОНА БУЛА ДО ВІЙНИ»
Відчиняю двері одного з будинків. Одразу помічаю панорамні вікна, в яких заходить сонце. Про себе зауважую, як багато там простору, оснащеного всім необхідним. Ті, хто облаштовували помешкання, продумали інтер’єр до найменших деталей. Там є і фотографії родин, і дитячі книги та іграшки.
Незадовго після мене до будинку заходить сім’я Руслани, яка переїхала в Житомир із Нововоронцовки Херсонської області. Рік тому помер її чоловік, тож усіх дітей вона тепер виховує сама. Дівчатка та хлопчики спочатку дружно ходять за мамою, розглядаючи просторий дім, а потім біжать обирати собі кімнати.
Усміхнена жінка заходить на кухню, вмикає кран, з якого тече вода, розглядає холодильник, плиту, меблі. За її словами, готувати їжу їй неважко, адже в неї багато помічників і всі залюбки долучаються до домашніх справ.
Ми присідаємо з Русланою у вітальні і починаємо знайомство. До неї підбігає дев’ятирічний Макар і міцно її обіймає. Це найменший син, який дуже любить мамину ласку. Потім підходить Ліда і теж горнеться до жінки.
У Руслани троє своїх дорослих дітей і ще п’ятьох вони з чоловіком взяли на виховання.
– Я працюю вчителькою у школі і мені завжди хотілося комусь допомагати, – ділиться жінка. – Спочатку до нас додому приходив робити уроки Вова, в якого я була класним керівником. За ним мама не доглядала. Якось він попросився в нас переночувати, бо був сильний мороз, а в нього вдома не топилося. З часом ми його взяли до себе на виховання, а потім і інші діти в нас з’явилися.
Про початок повномасштабної війни жінка дізналася від батьків, яким зателефонувала вранці 24 лютого 2022 року. Згадує, що за приготуванням сніданку та збиранням дітей до школи не мала часу подивитися новини.
Чоловік Руслани був ветераном АТО. Незадовго до повномасштабної війни звільнився із ЗСУ за віком та працював в охороні на Київщині.
Вона згадує, що спочатку із жахом слідкувала за тим, як росіяни просувалися Херсонщиною, а чоловік телефоном намагався її заспокоїти, бо була надія, що все швидко закінчиться. Коли ж ворог почав обстрілювати Новоронцовку, тато наполіг, аби сім’я евакуювалася.
Руслана з дітьми виїхали в Кропивницький, а далі чоловік забрав їх до себе на Київщину. Сім’я все ще сподівалася повернутися додому, але обстріли Нововоронцовки тривали й далі батьки з дітьми переїхали в Житомир, де живуть старші діти подружжя.
– Ми і в Житомирі сподівалися трішки перечекати і повернутися додому, але затрималися тут вже майже на три роки. Житомир – гарне, привітне місто, а головне, що тут дуже хороші люди. Спочатку мені дуже хотілося додому, а зараз страшно. Вже немає того селища, яким воно було. Немає і нашої чотириповерхової школи, яку розбомбили. Та я продовжую в ній працювати і проводжу дітям уроки в режимі онлайн.
У Житомирі родина орендувала трикімнатну квартиру. Разом із мамою та дітьми там жили двоє котів і двоє собак, один із яких переїхав із родиною з Херсонщини.
Запитую в дітей, чи подобається їм новий дім. Їх переповнюють емоції та радість. Найменший Макар сміється і каже: «Він класний! Я поки все оббігав тут, то аж спітнів. Ми з братом вже вибрали собі кімнату».
Руслана проводить мене до дверей і говорить: «У мене дуже хороші діти. Якби не вони, я б не пережила смерті чоловіка. Діти навіть не давали мені плакати і постійно були поруч. Хочеться, щоб у новому домі ми були щасливими».
147 ДНІВ В ОКУПАЦІЇ
Через подвір’я в сусідньому будинку оселилася багатодітна родина з Горностаївки Херсонської області. Оксана та Сергій виховують 7 дітей, з яких троє їхніх та четверо прийомних.
У своєму селищі жінка працювала в соціальній сфері, а чоловік був комбайнером. Життя родини кардинально змінила повномасштабна війна.
– Ми прожили в окупації 147 днів і кожен із них – як рік. Було страшно виходити на вулицю, розмовляти по телефону. В окупації не було навчального процесу, зачинилася лікарня, не стало банкоматів, – згадує Оксана.
За словами Сергія, один із найстрашніших спогадів того періоду, що окупанти ходили з автоматами і могли вистрелити в будь-який момент.
Сім’я спостерігала за ситуацією на правобережжі Херсонщини і чекала, що в селище теж прийдуть ЗСУ. Коли в Горностаївці стало геть нестерпно, наважилися на виїзд. Тоді Оксана виїхала разом із дітьми та онуками, а Сергій залишився, бо пообіцяв своєму керівникові допомогти зібрати урожай.
Родина вибиралася з окупації три дні й одразу поїхала в Житомир, де оселилася в шелтері, а далі орендувала житло.
– Зараз про це вже легше говорити, а тоді було складно прийняти рішення зібрати своє життя в сумки і виїхати разом із дітьми, – ділиться Оксана. – Щодо Житомира, то ми якось несвідомо зробили дуже правильний вибір. Думали перечекати тут і їхати далі, але залишилися.
Поки сім’я була на іншому кінці України, Сергій потрапив у катівню. Окупанти забрали його, бо дізналися, що його родичі допомагали українським військовим. Про те, що сталося, дружині сповістила знайома. Згодом чоловіка випустили, але додому повертатися він боявся, тож якийсь час перечекав у знайомих і теж вибрався з окупації. Його шлях до сім’ї пролягав через Крим, Росію, Білорусь та Польщу.
Дім родини в Горностаївці кілька разів потрапляв під обстріли. Дорослі діляться, що коли приїздили дивитися на будівництво нової оселі в Житомирі, навіть не уявляли, якою вона буде.
– Цей будинок перевершив усі наші очікування. Тут навіть пахне Естонією. Ми дуже вдячні народу Естонії за наш дім і всю підтримку, – говорить Оксана.
Діти натомість діляться, що їм сподобалися кімнати, великий телевізор, зручний диван у вітальні, великі вікна, дитячий майданчик.
Тим часом Естонія вже готується облаштувати в Овручі на Житомирщині соціальне житло для внутрішньо переміщених осіб, на що спрямують майже 1,8 млн євро.
