Білоруський режим розширює задум так званого «народного ополчення» до сіл і сільрад, перетворюючи місцеві громади на нижню ланку єдиної воєнізованої системи. Її верхні рівні становлять територіальна оборона та армія, а командування всією конструкцією Олександр Лукашенко публічно пов’язує із собою.
Про доручення розбудовувати мережу ополчення 16 жовтня 2026 року повідомило видання «Наша Ніва». У доступній інформації немає даних про кількість майбутніх учасників, строки створення загонів, їхню підготовку чи оснащення. Тож ідеться передусім про оголошений політичний курс, а не про підтверджену картину вже розгорнутих у селах підрозділів.
Село як нижня ланка командної системи
За описаним планом, у селах і при сільських органах управління мають формуватися базові та взаємопов’язані загони «народного ополчення». До них можуть залучати членів товариства мисливців — організації, яка вже має осередки, контакти й знання місцевості.
Це важлива деталь не стільки через можливі бойові функції мисливців, скільки через спосіб розширення державної інфраструктури. Влада отримує змогу спиратися на готові соціальні мережі, а не створювати кожну локальну структуру з нуля. Саме по собі таке залучення не доводить підготовки людей до бойових дій і не свідчить, що всі заплановані загони вже працюють.
Найнижчий рівень системи має бути пов’язаний із територіальною обороною, яка відповідає за захист важливих об’єктів, а далі — з регулярною армією. Лукашенко представляє ці елементи як єдину вертикаль і наголошує на особистому, одноосібному контролі над нею.
У такій моделі сільрада перестає бути лише адміністративною одиницею. Вона може стати вузлом, через який населення, місцеві організації та ресурси підключаються до централізованої системи безпеки. Межа між цивільним управлінням, кризовою підготовкою і військовою організацією стає дедалі менш помітною.
Мобілізація замість цивільного розвитку
Практичне призначення нових формувань поки не визначене. Вони можуть охороняти інфраструктуру, допомагати під час надзвичайних ситуацій або підтримувати територіальну оборону. Так само їх можна використовувати для мобілізації людей і місцевих ресурсів. Без оприлюднених повноважень, правил застосування та порядку підпорядкування неможливо встановити, яка функція буде головною.
Політичний сенс проєкту помітніший за його безпосередню військову цінність. Населення в цій конструкції розглядають не лише як людей, яких держава має захищати, а й як джерело кадрів, місцевих знань та організаційної спроможності. Чим густішою буде мережа загонів, тим глибше логіка безпеки проникатиме у повсякденне життя невеликих громад.
Це також розширює географію контролю. Озброєні або мілітаризовані структури вже не обмежуються армією, стратегічними об’єктами чи спеціалізованими підрозділами. Вони можуть бути присутніми там, де люди взаємодіють із місцевою адміністрацією, громадськими об’єднаннями та службами забезпечення.
Саме тому оголошення важливе навіть за відсутності даних про чисельність чи оснащення. Воно демонструє пріоритет режиму: не посилення автономних громадських інститутів, а їхнє включення до вертикалі, рішення в якій ухвалюються зверху. Чи стане ця мережа дієвим інструментом, залежатиме від того, чи отримає вона реальні ресурси, підготовку та чіткі завдання.
Російський фактор робить внутрішню перебудову регіональною проблемою
Розширення «народного ополчення» відбувається на тлі тісного політичного й військового союзу Мінська з Москвою. Росія продовжує війну проти України, а Білорусь залишається пов’язаною з російською системою безпеки. Це звужує простір для самостійних стратегічних рішень білоруської влади та надає внутрішнім військовим перетворенням значення далеко за межами країни.
Сам факт створення місцевих загонів не доводить, що білоруські підрозділи готуються безпосередньо вступити у війну Росії проти України. Такого висновку не можна робити й щодо конкретного призначення майбутніх формувань. Проте розгалужена мережа, з’єднана з територіальною обороною та армією, збільшує кількість інструментів, якими режим може скористатися під час кризи.
Йдеться про можливість швидше залучати людей, території, транспорт, адміністративні органи та локальні організації. Який саме сценарій мають на увазі в Мінську — стримування зовнішньої загрози, підготовку до надзвичайних ситуацій чи посилення внутрішнього контролю — із наданих даних не випливає. Ці цілі можуть також поєднуватися.
Для України ризик полягає в можливому подальшому включенні Білорусі до військових планів, пов’язаних із російською стратегією. Для держав Європейського Союзу та НАТО на східному фланзі важлива сукупність трьох чинників: поширення військової організації по всій білоруській території, концентрація командування навколо Лукашенка та залежність Мінська від Москви.
Окремий загін у селі не змінює військового балансу регіону. Але загальнонаціональна система, пов’язана з вищими рівнями оборони, може підвищити здатність режиму швидко реагувати й мобілізувати ресурси. Водночас сусіднім державам буде складніше оцінювати, як саме білоруська територія та її силова інфраструктура можуть бути використані під час нового загострення.
Вирішальним стане не оголошення, а виконання
Поки невідомо, скільки підрозділів справді створять, хто керуватиме ними на місцях, яке озброєння вони отримають і чи матимуть право самостійно ухвалювати рішення. Неясно також, як співвідноситимуться повноваження місцевих органів, територіальної оборони та армії.
Ці деталі визначать, чи залишиться задум символічним сигналом, чи перетвориться на робочий механізм мобілізації. Але напрямок уже окреслений: білоруська влада намагається під’єднати найменші громади до централізованої воєнізованої вертикалі. Через тісний союз із Москвою ця перебудова внутрішньої системи безпеки стає ще одним фактором невизначеності для України та східного кордону Європи.
