Російські заводи знову зіткнулися з дефіцитом обладнання

Дефіцит техніки залишається головною проблемою

7 червня 2026 року в Росії були оприлюднені дані дослідження Російського союзу промисловців та підприємців щодо потреб бізнесу в імпортозаміщенні виробничої продукції та промислових послуг. Опитування охопило 90 юридичних осіб, більшість із яких працюють в обробній промисловості. Найбільший розрив між потребами підприємств і можливостями внутрішнього ринку зафіксований у сегменті машин та обладнання. Саме ця категорія залишається найбільш залежною від зовнішніх поставок. Дані дослідження РСПП про імпортозаміщення показують, що ситуація майже не змінилася порівняно з травнем 2025 року.

За результатами опитування, 44,7% компаній заявили про високу потребу в російських аналогах машин та обладнання. Ще 7,1% респондентів назвали таке заміщення критично необхідним для своєї діяльності. Це означає, що понад половина опитаних підприємств усе ще не має достатнього доступу до внутрішніх рішень у ключовому для виробництва сегменті. Для промисловості це створює ризики затримок модернізації, зростання витрат і складнішого планування інвестицій. Особливо вразливими залишаються підприємства, чиї технологічні лінії історично були побудовані на західному обладнанні.

Друге місце за рівнем дефіциту посіли комплектуючі та вузли. Високу потребу в їх заміні вказали 37,8% компаній, а для 7,3% це питання має критичне значення. Нестача таких деталей безпосередньо впливає на ремонт, обслуговування та безперервність виробничих процесів. Якщо підприємство не може швидко отримати сумісні вузли, простої стають дорожчими, а виробничі графіки менш передбачуваними. Це посилює залежність заводів від альтернативних каналів постачання та складних логістичних рішень.

Опитування охопило переважно великі підприємства

У вибірці РСПП 61,1% учасників представляли обробну галузь, яка найбільше залежить від стабільного доступу до технологій, обладнання та компонентів. Серед респондентів 42,7% належать до найбільших компаній із річною виручкою понад 15 млрд рублів. Ще 28,1% повідомили про виручку від 2 до 15 млрд рублів на рік. Частка малого та середнього бізнесу становила 29,2%. Така структура опитування показує, що дефіцит відчувають не лише невеликі компанії, а й великі промислові гравці.

Порівняння з результатами травня 2025 року свідчить, що в ключових категоріях прориву не сталося. Потреба у заміні імпортних машин, обладнання, вузлів і комплектуючих зберігається на близькому рівні. Для російської промислової політики це важливий сигнал, оскільки саме ці сегменти визначають здатність підприємств оновлювати виробництво. Матеріали, сировина, програмне забезпечення та окремі промислові послуги покриваються внутрішніми постачальниками значно краще. Водночас складна техніка й технологічні компоненти залишаються найслабшою ланкою.

Російські постачальники, за даними дослідження, забезпечують близько 75% попиту компаній на матеріали, сировину, програмне забезпечення та промислові послуги. Цей показник виглядає відносно стабільним у менш технологічно складних категоріях. Однак у сегментах, де потрібні високоточні рішення, спеціалізоване обладнання або сумісність із наявними виробничими системами, внутрішній ринок не закриває потреби бізнесу. Саме тому підприємства продовжують шукати постачальників за кордоном. Це зберігає залежність від валютних коливань, логістики та політичних рішень країн-партнерів.

Залежність змістилася до “дружніх” країн

Після обмеження доступу до західних технологічних ринків російські підприємства активніше переорієнтували закупівлі на постачальників із так званих “дружніх” країн. У сегменті машин та обладнання частка таких виробників досягла 40,3%. На ринку комплектуючих і вузлів вона становить 28,9%. Це означає, що імпорт не зник, а змінив географію. Замість повної технологічної автономії формується нова модель зовнішньої залежності.

Перехід на інші ланцюги постачання не є простим технічним процесом. Обладнання та вузли з азійських ринків часто потрібно інтегрувати у виробничі системи, які створювалися за європейськими або американськими стандартами. Це потребує додаткових витрат на адаптацію, тестування, перенавчання персоналу та зміну технологічних регламентів. Для великих підприємств такі витрати можуть вимірюватися значними бюджетами, а для малого та середнього бізнесу вони стають окремим бар’єром. У підсумку зростає собівартість продукції та зменшується запас вільних оборотних коштів.

Ситуацію ускладнюють високі кредитні ставки, які обмежують можливості підприємств фінансувати модернізацію. Коли вартість позикових ресурсів наближається до 20%, інвестиції в оновлення виробничих ліній стають менш доступними навіть для великих компаній. Це посилює ефект від технологічних обмежень і затримує оновлення обладнання. Підприємства змушені одночасно вирішувати проблеми постачання, фінансування та сумісності нових рішень зі старими системами. Такий набір факторів стримує промислове зростання та знижує стійкість виробничих ланцюгів.

Імпортозаміщення не закрило технологічний розрив

Офіційна стратегія імпортозаміщення в Росії роками подавалася як шлях до технологічної самостійності. Однак нинішні дані показують, що в найбільш складних категоріях промисловість і далі потребує зовнішніх рішень. Внутрішні виробники краще покривають базові потреби, але не забезпечують достатнього обсягу складних машин, обладнання, вузлів і деталей. Для заводів це означає обмежений контроль над ключовими елементами виробництва. У стратегічній перспективі така залежність зберігає ризики для всієї промислової системи.

Найбільш чутливим залишається питання обслуговування вже встановленого іноземного обладнання. Якщо виробничі лінії потребують оригінальних або повністю сумісних деталей, відсутність внутрішніх аналогів може зупиняти окремі ділянки роботи. Саме тому дефіцит комплектуючих є не лише питанням нових закупівель, а й проблемою підтримання поточних потужностей. Для частини компаній це вже перетворилося на фактор виживання бізнесу. Зафіксовані 7,3% критичної потреби у вузлах і комплектуючих демонструють масштаб такого ризику.

Збереження показників на рівні 2025 року свідчить про те, що російська промисловість не змогла швидко компенсувати втрату доступу до західних технологій. Переорієнтація на нових постачальників зменшила ризик повного розриву ланцюгів, але не розв’язала проблему самостійного виробництва складного обладнання. Для підприємств це означає дорожчу модернізацію, складнішу логістику та меншу передбачуваність інвестицій. Для економіки загалом — обмеження продуктивності та слабший потенціал технологічного оновлення. Дані РСПП фактично показують, що найважливіші промислові сегменти залишаються залежними від зовнішніх ринків.