Під час святкування Дня німецької єдності тисячі людей вийшли на вулиці проти зростання оборонних витрат, постачання зброї Україні та можливого повернення обов’язкового військового призову. У Берліні мирна риторика поєдналася з вимогами скасувати санкції проти росії, відновити відносини з москвою та припинити військову допомогу Києву.
Це не означає, що всі учасники акцій є проросійськими або діють в інтересах Кремля. Політична проблема виникає в іншому: реальні страхи перед війною, інфляцією і призовом використовують для просування порядку денного, який може послабити підтримку України та обороноздатність Німеччини.
Мітинг із різними гаслами й різними цифрами
У суботу, 3 жовтня 2026 року, під час святкування Дня німецької єдності демонстранти пройшли від Бранденбурзьких воріт через центр Берліна. Під гаслом «Ні мілітаризації, військовому обов’язку і війні!» вони вимагали припинити економічні санкції та постачання зброї, а кошти натомість спрямувати на соціальну сферу.
За оцінкою поліції, у ході взяли участь близько 5 800 людей. Організатори заявили про 20 000 учасників. Багато протестувальників тримали прапори із голубами миру. У натовпі також були помітні прапори Палестини, росії та колишньої НДР.
Акцію організували профспілки та партія «Союз за соціальну справедливість і розумну економіку», раніше відома як «Союз Сари Вагенкнехт» (BSW). Партія виступає за відновлення відносин із росією та проти військової допомоги Україні. Про берлінські акції й проросійські вимоги, що звучали під час них, повідомляла Deutsche Welle.
Сам по собі протест проти призову або збільшення оборонного бюджету не є доказом підтримки москви. Пацифістські переконання, критика бюджетних пріоритетів, невдоволення цінами та відмова від постачання зброї можуть мати різне походження. Але коли вони об’єднуються в одну політичну кампанію, дискусія виходить за межі конкретного рішення уряду — і перетворюється на суперечку про місце Німеччини у підтримці України та європейській обороні.
Як соціальне невдоволення переходить у зовнішню політику
Дебати про німецьку армію відбуваються на тлі інфляції та зростання цін. Для багатьох домогосподарств додаткові видатки на оборону виглядають прямим конкурентом пенсіям, державним послугам і соціальним програмам. Можливе повернення призову додає до цього особистий вимір: сім’ї побоюються, що молодих людей можуть зобов’язати проходити військову службу.
Політичні сили, які виступають за зближення з москвою, пов’язують ці настрої з підтримкою України та відмовою Німеччини від російських енергоносіїв. Їхня аргументація проста: санкції нібито спричиняють зростання цін, постачання зброї забирає кошти в німецьких родин, а збільшення оборонних витрат послаблює соціальну державу.
Такі питання можуть бути частиною нормальної демократичної дискусії. Уряд має пояснювати, скільки коштів спрямовує на оборону, якими є наслідки санкцій і чому Німеччина допомагає Україні. Однак характер спору змінюється, коли з нього роблять висновок про необхідність скасувати санкції, припинити військову підтримку Києва та відмовитися від посилення обороноздатності країни.
Тоді внутрішня суперечка про бюджет стає кампанією за зміну відносин Берліна з Україною, європейськими партнерами та росією. «Союз за соціальну справедливість і розумну економіку» найпослідовніше поєднує ці теми. Водночас ультраправа «Альтернатива для Німеччини» (AfD) також дотримується позицій, вигідних москві. Окремі представники партії «Ліві» використовують схожу риторику проти переозброєння, санкцій і постачання зброї.
Ідеологічні відмінності між цими силами залишаються значними. Проте їхні повідомлення можуть збігатися, коли підтримку України оголошують причиною ескалації, а поступки москві — шляхом до миру. Для такого збігу не обов’язково має існувати доведена координація між усіма учасниками. Різні політичні рухи можуть незалежно посилювати ті самі страхи й приходити до подібних висновків.
Що змінюється у сприйнятті загрози
Механізм впливу проявляється тоді, коли страх перед війною відривають від факту російської агресії та спрямовують передусім проти відповіді Німеччини і її союзників. У такій інтерпретації росія поступово зникає з ролі агресора. Відповідальність за загострення перекладають на Берлін, НАТО або держави, які підтримують Україну.
Заходи, покликані стримати подальшу російську агресію, подають як джерело нестабільності. Натомість поступки москві описують як прагматизм і миролюбність. Допомога Україні перетворюється на «мілітаризм», санкції — на причину економічних проблем, а посилення оборони — на загрозу соціальному добробуту.
Така розповідь має силу саме тому, що спирається на справжні емоції. Німецьке суспільство глибоко пам’ятає наслідки війни. Частина громадян остерігається постійного розширення військових можливостей, не хоче повернення призову або боїться, що оборонні видатки витіснять соціальні програми. Жодне з цих побоювань саме по собі не робить людину прихильником росії.
Політичний ризик виникає тоді, коли ці почуття об’єднують із вимогами, що відповідають бажаному для москви результату в Європі: меншою допомогою Україні, послабленням санкцій і слабшою оборонною спроможністю Німеччини та її партнерів. Поляризованому суспільству важче підтримувати довгострокові рішення уряду, а партії, що виступають за зближення з росією, отримують нагоду зображати демократичні інституції відірваними від повсякденних проблем.
Межа між критикою і політичною експлуатацією
Берлін не може відповідати на такі акції, оголошуючи кожного противника збільшення оборонних витрат російським агентом. Людина, яка боїться призову, вимагає більших соціальних видатків або сумнівається в наслідках санкцій, не стає через це прихильником Кремля. Демократія має залишати простір для відкритої розмови про баланс між безпекою, добробутом і військовими зобов’язаннями.
Але ігнорувати соціальні причини невдоволення також небезпечно. Якщо люди бачать зростання цін і водночас збільшення коштів на оборону, гасла, що пов’язують зовнішню політику з особистими труднощами, стають переконливішими. Економічна тривога створює політичний простір для сил, які переводять її у відмову від підтримки України, санкцій і співпраці з європейськими союзниками.
Перед німецьким урядом постають дві пов’язані між собою задачі: пояснити необхідність допомоги Україні та зміцнення оборони, а також відповісти на страхи, що роблять антивоєнні вимоги популярними. Питання вже не обмежується можливим поверненням призову чи розміром наступного оборонного бюджету. Йдеться про те, як суспільство визначатиме джерело небезпеки в Європі — як російську агресію, яку потрібно стримувати, чи як наслідок політики Німеччини та її союзників.
